Глава 16

Гліб пішов провести Соломію додому. Вона тихенько взяла його за руку і, зазирнувши в очі, посміхнулася. 

Вони розмовляли про школу, про життя, і про плани на канікули.  Гліб дослухався до її тихого спокійного голосу, до наївних, не надто глибоких речей, що вона говорила, і буря, яка розгулялася в його душі, поступово вщухала. 

– ... я їду з батьками на море на два тижні, – говорила Соломія. – А потім до бабусі до кінця літа. Там у мене багато друзів. Я вже скучила за ними. А ти? Їдеш кудись чи лишаєшся в місті?

– Я? Та ні... я тут лишуся. Я до бабусі ніколи не їздив. Та й на море не плануємо, гм... цього року.

Вони ще трохи постояли біля Соломійчиного під’їзду. Соломія говорила, а Гліб більше мовчав,  зрідка вставляючи короткі фрази. 

‒ Зустрінемось на останньому дзвонику? ‒ сказала Соломія.

‒ Так, до понеділка.

Попрощавшись з Соломією, Гліб поспішив до Ніни Антонівни за Міласею.

На вулиці було світло від місячного сяйва. Зорі грайливо підморгували худорлявому хлопчині, що швидко йшов спорожнілими вулицями містечка. Гліб зайшов до під’їзду дев’ятиповерхівки. Туди не досягало світло зірок, та ліхтарів і було темно ‒ хоч в око стрель. Раптом йому здалося, що всередині ворухнулась тінь.

Він уже був певен, там в темряві під’їзду хтось причаївся і чекає на нього. «Невже Марк?» ‒ подумав Гліб і нерішуче зупинився біля входу. Раптом до нього долинуло тихе схлипування.

 ‒ Хто тут? ‒ запитав Гліб.

‒ Глібе? ‒ почув голос Поліни. ‒ Глібе, це ти?

‒ Так, ‒ сказав він з полегкістю. ‒ А що ти…

 В ту ж мить до нього підбігла, спотикаючись на своїх височезних підборах, Поліна. Вона кинулась йому на шию і вже не стримувала плачу. Обличчя її було мокрим від сліз.

‒ Що таке? Що з тобою? ‒ злякався Гліб. Він відсторонив дівчину від себе, намагаючись присвітити на неї телефоном. Видовище було жалюгідним: макіяж розтікся чорними плямами по обличчю, ліва щока розпухла і мала синювато-червоний відтінок.

‒ Що трапилось? ‒ запитав Гліб. Та враз здогад блискавкою майнув в голові. ‒ Марк?

‒ Т-так, він... він ударив м-мене… ‒ схлипувала Поліна. ‒ ...в-він, наче сказився… так розлютився… я х-хотіла... ‒ дівчина знову невтішно схлипнула, ‒ ой, навіть не знаю… як я бабусі на оч-чі п-покажусь. Поліна розмовляла так збивчато і невиразно, що новий здогад майнув у Гліба в голові.

‒ Поліно, ти щось пила? Алкоголь... пила?

Поліна винувато опустила очі, знову схлипнула і нічого не відповіла.

‒ Ясно, ‒ сказав він. ‒ Чекай тут. Я за хвилину повернусь.

Гліб піднявся на дев’ятий поверх і забрав у Ніни Антонівни Міланку, що вже солодко спала в своїй колясці. Він сказав, що у Поліни сів телефон, і вона просила передати, що заночує в подруги. По обличчю Ніни Антонівни пробігла тінь тривоги.

‒ У якої подруги? ‒ запитала вона, і Гліб бовкнув перше ім’я, що спало йому на думку.

‒ У Соломії, вона з нашого класу.

Бабуся, відразу заспокоївшись, закивала головою.

‒ Так-так. Я знаю її. Дуже чемна дівчинка. Добре, що моя Полінка з нею дружить. Вона гарно вплине на цю вертихвістку.

Гліб не знав, що на те відповісти, тому лише кивнув і, нашвидку попрощавшись, пішов до ліфта. Добре, що його нарешті полагодили, і Ніні Антонівні не довелося допомагати йому спускати коляску з сьомого поверху.

Вдома Гліб першим ділом дістав з холодильника лід і звелів Поліні прикласти до розпухлої щоки. Потім він переклав Міланку з коляски до ліжка у своїй кімнаті. Тихенько прикривши за собою двері, повернувся до кухні. Поліна вже трохи заспокоїлась і лише судомно схлипувала, як мала дитина, після довгого гіркого плачу.

Гліб зупинився біля входу і обперся об одвірок. Поліна позирнула на нього ‒ і той погляд був такий по-дитячому винуватий і безпомічний, що Гліб хоч і сердився на неї, та все ж йому стало її шкода.

‒ Б-бабуся, мабуть, хвилюється, ‒ нарешті промовила Поліна.

‒ Я сказав, що ти в Соломії заночуєш. Завтра їй подзвониш.

‒ Добре, ‒ кивнула Поліна і зітхнула.

‒ Я постелю тобі у маминій кімнаті, тобі треба добре прос… гм... виспатись, ‒ сказав він.

Наступного ранку, коли Поліна вийшла зі спальні, Гліб з Міланкою були вже на кухні. Гліб варив каву. А Міланка агукала, бавлячись іграшками у своєму кріселку.

Поліна, мружачись підійшла і сіла на табуретку. Обличчя її було бліде аж зелене: її нудило всю ніч. Ліва щока, хоча й стухла, мала синюватий відтінок. На дівчині був виданий Глібом мамин махровий халат, і дивне відчуття дежавю промайнуло йому в голові. Скільки разів його мати сиділа ось так же, винувато зиркаючи на нього після чергового запою.

 Не говорячи ані слова, Гліб поставив перед Поліною склянку води. А сам повернувся до плити, де у каструльці з водою підігрівалася дитяча суміш. Поліна одним духом випила воду. Вона поглянула на Глібову спину і підвелася з-за столу.

‒ Я вже, мабуть, піду, ‒ сказала вона.