Глава 14

Глібу ще ніколи не доводилось бувати у цій частині міста. Вулиці тут були розбиті й закалюжені. Скрізь валялось сміття та картонні коробки. Гліб дивився і дивувався кількості безхатьків, що тут тинялися. 

‒ Вже майже на місці, ‒ сказала Поліна. Вона була одягнена в джинси й кросівки, на голові картуз, в руках чимала торба для покупок, а на носі темні окуляри на все обличчя.

‒ Прямо таємний агент, під прикриттям, ‒ пожартував Гліб.

‒ У нашій справі обережність ніколи не завадить, ‒ відповіла Поліна.

Підлітки звернули в завулок, і Гліб побачив вивіску: «Товар на вагу» розвішену на двох високих металевих трубах перед входом в базар. Тут торгували поношеним одягом прямо на вулиці, поскидавши його купами на збитих з дерева столиках, а іноді й просто на встеленому цератою асфальті. В'їдливий сморід прального засобу, в якому зазвичай дезінфікують секонд-хендівські лахи перемішався з кислим запахом обідраних безхатьків. 

Де-не-де стрічались невеликі ятки з крамом, а іноді навіть великі вкриті брезентом шалаші. У них всередині були імпровізовані примірочні та великі дзеркала на весь зріст.

Але підлітки туди не потикались, адже всі речі там були вдвічі дорожчими. Вони перебирали кіпи одягу просто неба і якщо потрібно було щось приміряти смагляві продавці послужливо закривали їх покривалами. Після години копання Поліна вивудила собі досить таки симпатичну блузу з плямою на комірі, яку, за її словами, бабуся відпере за лічені секунди. Глібові вони підібрали двоє джинсів одні з яких мали розірвану калошу, а інші ‒ дірку на коліні.

‒ З цих зробимо бриджі, а на ці купимо заплатку з якимось модним написом. Бабуся за секунду все припасує. А тепер, ходімо. Там, в кінці базару, торгує моя знайома. Я в неї постійний покупець, і вона завжди приберігає для мене все найкраще.

Торговка, про яку говорила Поліна, виявилась низенькою жіночкою з обвітреним обличчям, рясно поритим глибокими зморшками. Побачивши Поліну, жінка привітно посміхнулась, зблиснувши залізними нижніми зубами. Верхніх у неї взагалі не було, і через це вона не надто відрізнялась від тутешніх безхатьків.

‒ Знайомся, це ‒ Анджеліна, ‒ сказала дівчинка. ‒ Як ся маєш, Анджі?

‒ Добре, добре, зірочко. Дякую. А це що за бравий хлопець з тобою?

‒ Цього бравого хлопця треба дуже браво вдягнути, Анджі, ‒ відразу перейшла на її сленг Поліна. ‒ Зможеш?

‒ А звісно що зможу, квіточко! Зараз як зодягнемо, рідна мати не пізнає, ‒ поважно відказала жінка.

‒ Я ж тобі казала! ‒ підморгнула Поліна.

Торговка спритно почала перекладати одяг з однією купи в іншу, і вже за кілька хвилин видобула маленьку чорну сукенку для Поліни та кілька футболок і сорочку для Гліба.

‒ Я перша міряю, ‒ швидко сказала Поліна, очі якої заблищали при виді сукні.

Анджеліна тримала покривало, і Гліб намагався не дивитися на голі плечі, що раз по раз вигулькували з-під нього.

‒ Ну, як, що скажете? ‒ запитала Поліна, випурхнувши з-під покривала.

‒ Гарна, гарна! Тобі дуже пасує, моя зірочко! Дуже пасує! ‒ відразу заторохтіла торговка.

‒ А ти що скажеш? ‒ сказала Поліна вже до Гліба.

Гліб не відразу знайшов, що відповісти. Плаття щільно обхопило її по-підлітковому тоненьку фігурку, підкреслюючи талію, і вузькі стегна, і майже не приховуючи її довгих струнких ніг. Плаття явно призначалося для дорослої жінки. Воно мало надто глибоке декольте, через яке без перешкод можна було побачити мереживний ліфчик, і частину ще не зовсім сформованих грудей. Гліб відвів погляд.

‒ Надто відверто, як на мене, ‒ сказав він, почервонівши.

‒ Дарма. Я його беру! ‒ відказала Поліна. ‒ Цікаво, який вираз обличчя буде в Марка, коли я його надягну.

‒ Цікаво, який вираз буде у твоєї бабусі, коли вона тебе в ньому побачить. 

‒ Ніякий. Бо вона його не побачить.

‒ І все ж я б тобі не радив... ‒ почав було Гліб.

‒ Що?! З яких це пір ти в нас розбираєшся в моді? ‒ обурилась Поліна. ‒ Він мені буде радити!

‒ Як знаєш, ‒ відвернувся Гліб. Він нашвидкуруч приміряв відібрані для нього речі склав їх до пакета і розрахувався з продавчинею. 

Підлітки попрощалися з Анджі й ще трохи потинялися базаром. Більше нічого вартого уваги вони не знайшли й скоро повернулись додому. Гліб, був задоволений: витративши близько ста гривень, він досить таки непогано скупився. Поліна ж просто сяяла від щастя. Хоча очей її не було видно за темними окулярами, та усмішка не сходила з губ.

Гліб лишив свої речі у Поліни, аби Ніна Антонівна їх випрала разом з Полінчиними. Це треба було зробити по спеціальній методі, щоб позбутися зрадницького секонд-хендівського смороду. Тим більше Гліб не мав вдома пральної машини. Це була одна з найперших речей, які виніс з квартири Степан. Тепер йому доводилось щоразу прати вручну, не злим тихим словом згадуючи пияка.

У п'ятницю був останній день занять у школі. Після уроків Гліб поїхав до клініки «Надія» провідати матір. Його мучили докори сумління за те, що він вирішив іти на дискотеку. «Мати сидить під замком, а я буду вигулюватись!» – думав він собі. Він то й згодився лише тому, що Поліна назвала його своїм другом. Може не йти? Тим паче крім Поліни, навряд чи там будуть інші дружні обличчя. Ну, що йому там робити? Та й Міланку доведеться знов лишати на Ніну Антонівну... Подумавши ще трохи, Гліб вирішив не йти на дискотеку. Поліна не образиться. Він їй усе пояснить, і вона зрозуміє.