Глава 13

У середу Гліб сидів у Полінчиній вітальні перечікуючи зливу. Ніна Антонівна дивилась серіал в кухні. Гліб вмостився на дивані. Там же, скрутивши ноги навхрест, наче йог, сиділа і Поліна. Вона тицяла наманікюреним пальцем у своєму телефоні й час від часу посміхалася. Дівчина переписувалась з Марком. Гліб нишком глянув на неї. Вона виглядала так незвично в бавовняних спортивних штанях і вицвілій домашній футболці. А ще вона здалася йому по-дитячому беззахисною без звичного бойового макіяжу.

Поліна помітила, що Гліб на неї коситься і запитально подивилася на нього, звівши вгору свої вправно вищипані брівки. Гліб заперечливо похитав головою і відвів очі. Поліна повернулася до своєї сторінки в інстаграмі. Дощ барабанив по вікнах, Мілася солодко спала, а з кухні долинали приглушені голоси героїв мильної опери. 

Дощ і не думав припинятись, тож Гліб і собі дістав з кишені свого перемотаного скотчем раненого бійця.

‒ Домашня Поліна мені подобається більше, ніж шкільна, ‒ написав він їй в інстаграм. 

Дівчина нічим не виказала, що отримала повідомлення, та через мить Глібів телефон хрипко пискнув.

‒ Ти ще не стрічав літньоканікульну Поліну. (смайлик) ‒ отримав він відповідь.

‒ Познайомиш? ‒ написав Гліб.

‒ Подивлюсь по твоїй поведінці. (смайлик, що показує язика)

Вони ще трохи попереписувались, а потім Поліна відклала телефон убік.

‒ Слухай, ‒ сказала вона, ‒ ми з Марком та ще кількома друзями ідемо в п'ятницю на шкільну дискотеку. Ну ту, що присвячена закінченню навчального року. Ти йдеш?

‒ Та ні, мабуть, не піду.

‒ Ти що досі сердишся на Марка? Він же вибачився. І взагалі, він просто пожартував. Ну бувають у нього такі дурні жартики, то й що ж. У всіх свої недоліки.

‒ Він вибачився, бо ти його змусила, ‒ сказав Гліб. ‒ І річ тут зовсім не в тому. Він мені просто не подобається, от і все.

‒ Так я ж тобі й не пропоную з ним танцювати. Крім нього там й інші будуть. До речі, Соломія теж піде. Вона ж тобі наче подобається.

‒ Хто тобі таке сказав? - сказав Гліб, червоніючи.

‒ Я не сліпа.

‒ Ти ж наче терпіти не можеш Соломії.

Поліна заклала руки за голову і відкинулась на диван.

‒ Нічого, один вечір я можу потерпіти. Чого тільки не зробиш заради друга, ‒ зітхнула вона.

Гліб на кілька секунд замовк. Це вперше Поліна назвала його другом. У нього в середині розлилося таке приємне і водночас болісне почуття, що лід у душі почав підтавати, наче айсберг від тепла сонячного промінчика. Йому навіть довелося зробити певне зусилля, щоб той розталий лід не навернувся йому на очі. Він був не в змозі щось сказати, лише сидів і дивився на Поліну вдячним поглядом. Але вона, на щастя, нічого не помітила. Відкинувшись на дивані, дівчина неуважно дивилася в стелю і думала про щось своє. Скоріш за все про свого любого бойфренда.

‒ Ну, то як підеш? ‒ спитала вона.

‒ Та, не знаю. Мабуть. Тільки от мені вдягнути... ‒ Гліб осікся і прикусив язика. Він не хотів видатися жалюгідним. Але піти на дискотеку і знов стояти у своєму дранті серед усіх цих виряджених у модні шмотки дітлахів йому зовсім не посміхалось. 

– Гм... знаєш, мабуть, якось іншим разом, ‒ промовив він.

Поліна засміялась і скуйовдила його давно нестрижене волосся, через яке його голова здавалася надто великою.

‒ Не пудь в штани, придбаємо тобі модний прикид. Я завтра йду на шопінг. Треба обновити гардероб. Хочу здивувати свого бойфренда. Поліна зустрічалась з Марком три місяці й дуже цим пишалась. Адже інші дівчата могли лише мріяти про бойфренда. А вона, Поліна, відхопила собі такого красунчика та ще й старшокласника. Він, за її словами, запав на неї навіки і тепер вона плела з нього мотуззя. Одним словом, Поліна була дуже задоволена усією цією ситуацією і не втомлювалась принагідно і без нагоди згадувати свого «бойфренда» у розмові.

‒ Ти підеш зі мною. Я тебе так одягну ‒ рідна мама не впізнає. То як? Перетворимо бомжика на принца Чармінга?

‒ Чого мовчиш? Образився, чи що? Ну вибач, але ти ж бачив себе у дзеркалі?

Гліб і не думав ображатися. Насправді це було ще лагідно сказано. Він за останній місяць дуже витягнувся, і його дрантя стало до всього ще й закоротким. То ж виглядав він у ньому не просто як бомжик, а як підстрілений бомжик. Гліб не відповів одразу через те, що він рахував: скільки в нього є грошей, скільки з них потрібно заплатити за комуналку, скільки піде на харчі та підгузки. Врешті він дійшов невтішного висновку, що може собі дозволити хіба половину штанів зі звичайного магазину.

‒ Знаєш, я взагалі-то не планував обновляти гардероб, принаймні у цьому місяці, ‒ сказав він.

‒ Якщо за гроші хвилюєшся, відразу скажу ‒ у тебе їх вистачить, але доведеться попрацювати.

‒ Попрацювати? Що ти маєш на увазі?

Поліна склала руки на грудях, і на її обличчі намалювався зверхній вираз, що добре пасував до шкільного стильного вбрання, але аж ніяк не до сірих спортивок і м'ятої домашньої футболки.