Глава 12

Проміння післяобіднього сонця заливало кухню, безжалісно висвітлювало плями на фіранках, зазирало під стіл на вкриту крихтами підлогу, і на кіпу брудного посуду в кухонній раковині. Гліб одягнений у мамин рожевий фартушок та гумові рукавички відшкрібав засохлі тарілки, розбризкуючи навкруг себе мийний засіб та воду. На плиті з затишним шкварчанням підгоряла яєчня.

 Міланка сиділа у спеціальному кріслі-гойдалці привезеному днями Андрієм. Вона була в одному лише підгузку, вся намащена спеціальним кремом від пітниці, що вже кілька днів ніяк не хотіла сходити. Дитина спокійно й зосереджено бавилась брязкальцем прив'язаним до крісла. Била по іграшці ручкою і з уважністю великого експериментатора спостерігала за наслідками своїх дій.

 Ідилію порушив раптовий звук дверного дзвінка, і дівчинка  здригнушись тривожно затихла. Гліб поспішив до дверей, та ледве спромігся відімкнути замок слизькою від мильної піни рукавичкою. Двері відчинились і він на мить остовпів: перед ним, у всій своїй загрозливій суровості, стояла... Черепаха. Тобто вчителька світової літератури, що зараз і справді скидалася на велику войовниче налаштовану черепаху. 

Гліб стояв з роззявленим ротом, не в змозі видобути з себе ані звуку. Катерина Михайлівна за останній тиждень вже двічі писала в його щоденнику звернення до матері, просячи, аби та з'явилася до школи. Вона телефонувала їй на мобільний, але у відповідь чула лише ввічливий голос оператора, що даний момент абонент не може прийняти дзвінок. До закінчення навчального року лишалось все менше часу і вчителька аж кипіла від гніву. У тому, що хлопець бреше про хворобу своєї матері, аби уникнути відповідальності, вона ні крапельки не сумнівалась. Катерина Михайлівна не бажала впустити рибку з гачка, тому вирішила власною персоною заявитися до учня додому і викрити його безсоромну брехню.

‒ Я прийшла поговорити з твоєю матір'ю, ‒ сказала вчителька.

Вона оглянула Гліба з ніг до голови, і її увагу не оминули ані гумові рукавички, ані рожевий фартушок з оборками та мокрими плямами, ані мильна піна на лобі. Раптом з кухні запахло горілим, і хлопець притьмом ринувся туди. Вчителька, не довго думаючи, попрямувала за ним. Гліб метався по кухні. Він швидко вимкнув плиту, накрив сковорідку зі згорілою яєчнею кришкою та відчинив вікно, аби випустити сморідний дим. Потім схопив пелюшку, що лежала на табуретці й укрив нею Міланку, щоб захистити від протягу.

Катерина Михайлівна мовчки роздивлялася на злиденну обстановку кухні. Гліб поспіхом стягував гумові рукавиці, тупцюючись у калюжі води, розбризканої біля мийки. Міланка, відчувши в цій огрядній і суворій жінці ворога, випнула нижню губку і скривилась, наготувавшись плакати. Гліб вийняв її з кріселка та взяв на руки.

‒ Мама у лікарні... ‒ сказав він учительці ‒ ... її той... через кілька днів випишуть...

Катерина Михайлівна склала руки на грудях.

‒ І коли ж саме її випишуть? ‒ запитала вона, намагаючись говорити суворим тоном. Вона не хотіла зізнаватися навіть самій собі, що вид хлопця в мокрому рожевому фартушку з дитиною на руках зачепив жалісливу струнку в її душі.

‒ Мають виписати за кілька днів, ‒ промовив Гліб.

‒ Що ж.... ‒ нарешті промовила вчителька, ‒ якщо твоя мати й справді хворіє, не думаю, що потрібно її турбувати через твої витівки. Та все одно, тобі це так не минеться. Вибачишся переді мною на наступній лінійці.  

Гліб мовчки кивнув. Він був не винен у злочині, в якому його обвинуватили. Він це знав і вчителька це знала. Але цю справу потрібно було вже нарешті якось закрити. І якщо для цього потрібно перепросити перед усією школою, що ж, він це зробить. Нічого. Переживе. Головне, що його таємниця лишиться у безпеці.

Наступного понеділка на шкільній лінійці, що влаштовувалась щотижня Гліб попросив у Катерини Михайлівни вибачення за те, що назвав її Черепахою. Він зробив усе як сказала вчителька. Вона мала переможний вигляд, мовляв: «Ось як треба з цими розбишаками!» Марк стояв серед учнів свого класу і тихенько їм щось нашіптував. Звідти, раз по раз долинали стримувані смішки. Поліна дивилась на Гліба здивовано, бо нічого не знала про його сутичку з Марком.

Виголошуючи свою покаянну промову, Гліб несамохіть зупинив погляд на Соломії: на її світлому волоссі, на вродливому, завжди спокійному обличчі, на добрих карих очах. Кожного разу, коли очі їх зустрічалися, Соломія відводила погляд і на її гарненькому лиці виступав ледь помітний рум'янець. Вже два роки Гліб навчався у цій школи. Два довгих роки крадькома задивлявся на Соломію, але жодного разу так і не наважився заговорити з нею.

Катерина Михайлівна ще раз добряче пройшлася по всіх Глібових «чеснотах», починаючи з завжди неохайного вигляду, закінчуючи його норовливою вдачею і нарешті дозволила йому стати на місце. Він повернувся у ряди своїх однокласників якнайдалі від Соломії, воліючи продовжувати й далі назирати за нею здалеку.