Глава 11

У вівторок мала бути самостійна робота зі світової літератури. Учні принишкли у класній кімнаті, гортаючи сторінки підручника. Дехто робив нотатки на усіх можливих частинах тіла. Інші розкладали по кишенях шпаргалки. Усі боялися суворої Черепахи, бо знали, вона тільки й шукає привід понаставляти одиниць та змусили якомога більше учнів приходили до неї на перездачу.

 Сьогодні вони мали відбутися простою самостійною, та де там! Катерина Михайлівна мала свої уявлення про навчання та виховання учнів. У згадку про старі часи, та ще для того, аби прищепити повагу до себе та свого предмета, замість самостійної вона влаштовувала справжній екзамен.

Усі в школі перешіптувались, що робила вона це тому, що їй не хотілось вертатись до додому, де на неї ніхто не чекав. Чоловіка ніколи не мала і жила сама у великому порожньому будинку, що лишився їй у спадок від батьків. Увесь свій жаль та образу на життя вчителька виміщала на учнях, хоча, звичайно, нікому і навіть собі у цьому не зізнавалась.

Катерина Михайлівна зайшла до класу, з урочистою посмішкою на повному обвислому обличчі. В руці вона тримала подарований старостою букет квітів. Обвівши очима клас, вчителька затримала погляд на Глібові.

‒ Усенко! ‒ гаркнула вона.

Гліб підвівся.

‒ Ти хоча б на контрольну міг привести себе до ладу? Ходиш, наче те опудало! Це тобі школа, а не буцегарня. Сідай!

Гліб знову сів за парту, намагаючись ігнорувати глузливі погляди та однокласників. Він уже давно збирався подбати про новий одяг та все у нього то часу не вистачало, то грошей. Гліб не готував шпаргалок. Він знав: хоч як би не старався, з першого разу світову літературу йому нізащо не здати.

І він не помилився. Хоча доля йому посміхнулася, і він витягнув білет, відповідь на який добре знав, Черепаха засипала його такою кількістю додаткових питань (деяких з них, здається, взагалі не було у шкільній програмі), що Гліб з гуркотом провалився.

‒ Сідай на місце! Прийдеш завтра на перездачу, ‒ промовила Катерина Михайлівна, все ж не відчуваючи повного задоволення від виграного раунду.

Таке відбувалося вже не вперше, тому Гліб навіть не думав засмучуватись. Він знав до наступного разу можна теж особливо не готуватись. Шанс здати світову літературу у нього з'явиться тільки з третьої перездачі. От тоді можна буде й потрудитись.

І знову Гліб не помилився у своїх підрахунках. Лише на четвертий раз, останній з усіх, стоячи у неї під кабінетом аж до самого вечора, він усе ж спромігся здобути четвірку – мінімальний прохідний бал. Вчителька, здавалося, не шкодувала ані часу, ані зусиль, аби довести його до сказу. Та Гліб був непохитний: він завжди відповідав спокійно та шанобливо, як би не принижувала і не ображала вона його. Тільки очі його дивились на вчительку з ледь прихованим презирством. 

Того разу, чекаючи під кабінетом Катерини Михайлівни, Гліб зіткнувся з Марком, що саме повертався зі спортзалу.

‒ О, Вовчисько, привіт! ‒ сказав Марк й глузливо поплескав його долонею по щоці. ‒ Як справи?

Гліб мовчки відвів руку Марка від обличчя.

‒ Що, попався нашій Черепасі в... ‒ Марк не договорив, тому що саме на той час з кабінету вийшла Катерина Михайлівна власною персоною.

‒ Добрий день, Катерино Михайлівно... а я ось тут пояснюю цьому малому, як негарно називати вас Черепахою...

‒ Це не правда! Я не...

‒ Правда-правда! Не бреши старшим...

‒ Ану замовкніть обидва! ‒ гаркнула вчителька. ‒ Ти, Марку, іди собі куди йшов, а з тобою будемо говорити у директора.

‒ Та не називав я вас Черепахою! Ви ж самі чули...

‒ Замовкни! Ти вже достатньо наговорив. Тепер подивимось, що ти скажеш директору.

Марк пішов собі геть, ледь стримуючи сміх, задоволений своєю витівкою. А вчителька повела Гліба до кабінету директора. Нарешті її час настав, і цього разу перемога точно буде за нею. Насправді вчителька чітко почула, що саме Марк назвав її Черепахою. Але такої нагоди покарати осоружного учня вона упустити не могла. Тим більше він все одно називав її так, хоча, можливо, що і не цього разу.

У будь-якому випадку покарання цьому паршивцю аж ніяк не завадить. Тільки на користь піде. Так думала вчителька, виправдовуючи себе і заспокоюючи не надто сильні докори сумління.

В учительській з її розповіді виходило, що хлопець ледь не лайкою її вкрив. Коли вона закінчила свій довгий, сповнений обурення монолог, вчителька англійської мови Лілія Юріївна, що теж була в учительській, скочила з місця і підбігла до Гліба.

‒ Глібчику, ну навіщо ж ти так, дорогенький? Ми усі розуміємо, як тобі тяжко. Але ж не варто вдаватися до агресії, любий. Катерино Михайлівно! Думаю, ви маєте йому вибачити з огляду на його важке становище. Я впевнена, він зараз почувається просто жахливо через те, що сталося. І просто таки жадає попросити у вас вибачення. Правду я кажу, Глібчику? Правда жадаєш?

 Виголошуючи свою полум’яну промову, вчителька поперемінно то погладжувала Гліба по плечу, то лагідно приобіймала за плечі.

‒ Ви подивіться, як він переживає, ‒ вела далі вчителька, ‒ та в нього он, аж сльози на очах, так йому прикро! 

То була правда. Глібові й справді зараз було дуже й дуже погано. По-перше: усі тут беззастережно вірять Черепасі, яку він хоча і називав на прізвисько, але тільки в своїй голові. По-друге, Лілія Юріївна, так тараторила, що неможливо було й слова вставити на своє виправдання. А по-третє, йому було соромно, що вчителька поводиться з ним при всіх, наче з малим дитям.