Глава 10

Поволі спливали дні, сповнені турботами про сестричку та навчанням в школі. Ніна Антонівна охоче допомагала доглядати Міланку в час шкільних занять та навіть частіше. Вона жаліла Гліба та й до маляти дуже прихилилась. Двічі на тиждень Гліб їздив навідувати матір. Спочатку вона поводилась вороже, або ж зі слізьми просила забрати її з клініки, скаржилась, як їй тут погано, обіцяла, що вже навіть думати не стане про спиртне.

Глібу коштувало неабияких зусиль, аби не пристати на ті вмовляння. Кожен приїзд наче відривав у нього шматок серця. Йому здавалося, що батько дивиться на нього з неба й осудливо хитає головою. 

З кожним приїздом мати ставала все спокійніша і тихіша. Вона занурилась у глибоку задуму, а очі її були сповнені смутку. Вирнувши з алкогольного туману, що вже два роки клубочився в її тілі, вона заново переживала смерть чоловіка. Мовчки забирала пакунки, що їх їй приносив син і стояла, тихо слухаючи, що він їй говорив. Після тих відвідин Гліб увесь день не знаходив собі місця. Доводилось постійно переконувати себе, що він чинить правильно, що робить це для того, аби врятувати матір і зберегти їхню родину. Але все одно почувався безжальним деспотом.

Кілька разів до квартири навідувався Степан. Він здувся, наче повітряна куля і тепер ледь міг підвести погляд на Гліба. Видно добре йому пояснили, що й до чого Андрієві помічники. Спочатку Степан довго розводився про те, як сильно він любить Глібову матір, про те як шкодує і карається через своє жорстоке поводження з ним і, врешті, запобігливо зазираючи йому в очі, попросив у нього позичити кілька гривень на горілку, бо у нього, бачите, «душа горить». Діставши замість позики пораду кидати пити, пияк перестав приходити.

Час від часу до них навідувався Андрій. Він завжди з'являвся без попередження і завжди приносив подарунки для Міланки, мовляв, його дочка з цих речей виросла і якщо Гліб не візьме, то вони з дружиною їх просто викинуть. Гліб приймав ці дарунки, хоча дуже дивувався, що дитина може так акуратно поводитись з речами. Більшість з них були як нові. А на одному червоному комбінезончику навіть знайшов не відірвану бирку. Але, що вже було грати в благородство та гордість, якщо одягти Міланку власним коштом він все одно не зміг би. Вона, наче намірившись надолужити втрачене, росла як на дріжджах і, здавалося, штанці, що ще вчора були на неї в пору, наступного дня ставали закороткими.

‒ Хочеш відростити собі довгі ноги, як у моделі? ‒ жартував Гліб і відкладав убік чергову одежину. ‒ Треба, мабуть, перестати тебе годувати.

Андрій, переконавшись, що Гліб справляється, і в нього є що поїсти прощався. Він брав Міланку на руки й підкидав її аж до стелі. Вона аж пищала від задоволення ‒ «дядя Андрій» вже давно став її улюбленим гостем.

* * *

Того дня парк буяв зеленню, що золотилася блиском на лагідному весняному сонечку. В вітах дерев пурхали й виспівували птахи, а десь з віддалі долинало зосереджене стукотіння дятла. На парковій лавочці сиділо двоє підлітків: дівчина та хлопець. Вітерець дмухав на їхні усміхнені обличчя м'яким теплом та куйовдив волосся.

Дівчина схилялась над дитиною, що лежала на її колінах і забавляла її брязкальцем, а маля, у захваті від такої забави, відкрило беззубого ротика та намагалось ухопити іграшку рученям. 

‒ Хотіла б я мати таку маленьку гарненьку сестричку, ‒ сказала Поліна поправляючи на ручці Міласі рожевий гумовий браслетик, якого вона їй подарувала. 

‒ Хоча я б на місці Міласі образилась, що ти одягнув її з таким несмаком, ‒ додала Поліна. ‒ Ну, хто вдягає зеленого капелюшка з рожевим платтячком? Скажи, Міласю? Тепер ясно чого ти увесь ранок вередувала. Ти просто не хотіла виходити на люди в такому жахливому прикиді, правда Міласю? Я б теж вередувала, аби мене так вдягли. Наступного разу, ми йому зеленого капелюшка одягнемо, так? І рожеве платтячко теж. А потім змусимо співати усі твої улюблені пісеньки. Домовились? 

Гліб слухав ті розмови мовчки та час від часу не надто весело всміхавсь.

Раптом з гущавини парку долинули голоси, і перед Глібом та Поліною зупинилась групка старшокласників. Один з них виділявся вродою та високим зростом. Це був Марк.

‒ Овва! Що за сімейна ідилія! ‒ вигукнув він. ‒ Ні, ну ви подивіться на цього спритника! Він часу дарма не гаяв!

Друзі Марка дружно заіржали, навперебій кидаючи жарти та шпильки.

‒ Замовкніть, бовдури! ‒ огризнулась Поліна.

Обличчя її одразу змінилося. Ще мить тому ‒ це було обличчя безтурботної дівчинки-підлітка, осяяне щирою посмішкою, а тепер воно раптом стало пихатим та зарозумілим, зі складеними бантиком губками та гордовито зведеними бровами. Гліба завжди дивувало, як швидко і майстерно ця дівчина міняє маски. Він подумав, що, можливо, коли вона поряд з ним, вона теж в масці, просто в іншій, призначеній лише для них з Міласею. Але він відразу відкинув таку думку. Адже він був занехаяним опудалом, яке було не варте таких зусиль.

Поліна віддала дитину Глібові й підійшла до Марка. Той відразу поклав руки їй на плечі, неначе прибираючи до рук свою власність.

‒ Марку, познайомся, це ‒ мій однокласник Гліб, ‒ сказала вона. ‒ Та ти його, мабуть, знаєш. Він вже два роки тут навчається.

‒ Так, ми вже познайомились, правда, Вовкулако? ‒ сказав Марк, підморгуючи Глібові.

Той, насупившись, мовчав.