Глава 9

Розпочався урок англійської мови. Гліб сидів на своєму звичному місці ‒ на самій останній парті ‒ і похмуро обмірковував подію на шкільному подвір'ї. З задуми його вивів лагідний голос вчительки. 

Лілія Юріївна, як і багато інших вчителів, ставилася до Гліба зі співчуттям і дуже переймалася його важким сімейним становищем.

‒ Глібчику, дорогенький, про що ти замислився? Ти такий неуважний сьогодні. І такий сумний, що в мене аж серденько крається. Що у тебе сталося? Розкажи нам, поділися. Всі ми тут твої дорогенькі друзі і хочемо тобі допомогти. Адже так? Правда ж хочемо? – вона звернулась до учнів й отримала непевне бурмотіння у відповідь. 

Гліба пересмикнуло. Гіршим за постійні прискіпування Черепахи була, мабуть, лише оця солодкаво-співчутлива доброта Лілії Юріївни.

Вчителька англійської мови була жінкою середнього віку з по-дитячому широко розкритими очима і доброю, замріяною посмішкою. Вона була дуже вродливою замолоду і ця безпосередня дитячість виглядала колись дуже зворушливо на її прегарному личку. Лілія це знала і тому, навіть у свої сорок з гаком років, носила цей вираз, щодня старанно припасовуючи його до свого вже немолодого обличчя. Правда, тепер це виглядало фальшиво і притягнуто за вуха, та вчителька цього не помічала. Вона говорила з усіма лагідно-пестливо, а коли її не слухались грозила пальчиком і надувала губки.

Гліб підвівся з місця і втупився у підлогу, намагаючись не помічати зловтішні смішки однокласників.

‒ What’s happened to you? Do you have any problems? Can we help you with something? ‒ провадила далі жаліслива вчителька з трагічним виразом обличчя.

Англійська мова не була улюбленим предметом Гліба. З усього сказаного він лише добрав, що вона щось сказала про проблеми.

‒ No problem, ‒ лише й спромігся видавити з себе, чим викликав дружний сміх однокласників. Особливо заходився сміхом Артем, який нишком знімав усе те на телефон.

Вчителька насупила брови й закликала дітей добре поводитись. Далі вона попросила Гліба розповісти текст про види спорту, що вона задавала вивчити на минулому уроці. Гліб довго бекав, і мекав та в врешті, спотикаючись на кожному слові, дошкандибав таки до кінця топіка.

Вчителька зачудовано подивилась на нього. 

‒ Well done, Usenko! Молодчинка! ‒ вигукнула вона і поставила йому дев’ять балів. І Гліб, і решта учнів добре розуміли, що то незаслужена оцінка, і будь-кому іншому за таке вона поставила б не більше четвірки. Проте у вчительки були свої методи. Завищуючи Глібові оцінки, вона хотіла підбадьорити його і показати, що вона в нього вірить, заохотити до навчання. 

Гліб сів на місце червоний як рак, намагаючись пропускати повз вуха єхидне шепотіння Артема: «Молодець, Глібчику, молодець наш дорогесенький Вовкулако», і стримуване хихотіння однокласників.

Але на тому його страждання не скінчилися: коли продзвенів дзвінок, вчителька попросила його затриматись. Спочатку вона лагідно пошпетила Гліба за пропущену на минулому тижні контрольну і призначила час для її перескладання. А потім решту перерви жалісливо випитувала, які ж то такі «problems» має Гліб, і як вона може їм зарадити.

Вона щебетала мов пташка, співчутливо блимала очима, лагідно пестила Гліба по руці та називала дорогеньким Глібчиком. А він стояв похнюплено і відповідав крізь зуби. Йому довелося зібрати у кулак всю свою волю, аби не нагрубити надміру добросердій вчительці. Після таких от «задушевних» бесід він почувався виснаженим і спустошеним. Лілія Юріївна ж, навпаки, розквітала, наче квітка в полі від усвідомлення власної доброти. 

Насправді, Лілія Юріївна була непоганою людиною, вона щиро вірила, що допомагає цьому худорлявому нескладному хлопчині. Що добротою, ласкою і співчуттям зможе розтопити його серце, затверділе від важких випробувань. 

Продзвенів дзвінок, і Гліб мусив бігти, аби не спізнитись на трудове навчання. Це був один з його улюблених предметів. Коли він майстрував щось з дерева на токарському верстаті, йому здавалось, що він ставав ближчим до батька. Гліб згадував, як разом з ним працював у невеличкій майстерні. Стаючи до станка, він підсвідомо наслідував татові рухи та навіть вираз обличчя.

Учителем з трудового навчання був статечний і суворий Арсеній Семенович, очі якого, час від часу, видавали його безмежну добросердість і людяність. Гліб завжди дослухався до того, що казав цей високий кремезний чолов'яга і неабияк симпатизував та поважав учителя. Той ніколи не пхав свого носа у його справи, ніколи не ятрив душу зайвими розпитуваннями. Одного разу, лишившись з Глібом на одинці, він сказав:

‒ Я знаю, тобі зараз нелегко. Але, повір, все обов’язково поверне на краще, навіть якщо зараз так не здається. І ще. Ти завжди можеш звернутись до мене. З будь-якою проблемою. Я сам виріс без батька і знаю як це. Тож буду радий допомогти чим зможу. Гліб був вдячний вчителю за такі слова, однак звірити свої проблеми не міг навіть йому.

Після уроків Гліб попрямував до парку, де на нього чекала Полінчина бабуся з Міланкою. Поліна з ним не пішла, вона лишилася чекати Марка, що грав з хлопцями в волейбол на шкільному стадіоні.

Гліб забрав маленьку сестричку у Ніни Антонівни й повернувся в пустку своєї незатишної квартири. Переступаючи поріг, він завжди немов опинявся в іншому вимірі, сам на сам зі своєю жорстокою реальністю, що не забарилася відкрити свою чорну пащу і проковтнути його, булькнувши голодним нутром.