Глава 8

Оселя Поліниної бабусі знаходилась на сьомому поверсі новенької дев'ятиповерхівки. Це була дуже чиста, простора двокімнатна квартира. Кожен сантиметр її підлоги вкривали килими, на стінах теж висіли килими. Гліб підняв голову вгору, аби переконатися: чи нема килимів на стелі. 

Сама ж бабуся, якщо можна було так назвати цю доглянуту, ще зовсім не стару жінку, була високою та огрядною. Вбрана в чорне пряме плаття і чорні панчохи, з підфарбованими яскравою помадою губами, вона справляла враження дуже поважної і серйозної пані, та аж ніяк не старої. 

 Гліб дивився на неї збентежено. Ця бабуся ламала геть усі стереотипи. Коли вона відчинила їм двері, Гліб подумав, що вона схожа на сувору кам'яну фортецю. Але щойно її погляд упав на Поліну, як жінка наче перевтілилась: очі лагідно засвітились, на обличчі заграла вже знайома зверхньо-насмішкувата посмішка.

Ніна Антонівна зазирнула до коляски, де тихо й мирно сопіла Міланка.

‒ Яка чудова дитина! ‒ сказала бабуся.

‒ Це вона просто намагається справити гарне враження. Насправді вона має... гм... досить складний характер. Але я принесу її улюблені іграшки і...

‒ Не хвилюйся, хлопче. Я можу дати раду з дітьми. Ось оцю пані, наприклад, ‒ вона кивнула на Поліну, ‒ я виховала майже самотужки.

‒ Ба, тільки не починай,  ‒ сказала Поліна.

‒ Добре, добре, не буду. Однак, це правда. А правди ніде діти.

Ніна Антонівна пригостила підлітків чаєм. Вона нічого не розпитувала про Гліба та його матір. Схоже їй було достатньо того, що їй телефоном розповіла онука. 

Вони домовились, що Гліб привезе дитину наступного ранку перед школою, і Поліна пішла проводжати Гліба з Міланкою до виходу з під'їзду.

‒ Ну що ж, бувай. Сподіваюся дорогу сам знайдеш?

Гліб зупинився і розгублено поглянув на дівчинку.

‒ А ти... ти де живеш?

Поліна повела бровами.

‒ Тут і живу.

‒ Як? То ти живеш у бабусі? ‒ запитав Гліб.

‒ Так. Чекаю тебе завтра о сьомій, ‒ Поліна повернулась і, не додавши більше й слова, пішла додому.

Наступного дня рівно о сьомій годині ранку Гліб зі своєю маленькою сестричкою стояли біля дверей квартири, де жила Поліна зі своєю бабусею. У сумці, що висіла на ручці коляски, він зібрав все необхідне для дитини: підгузки, пляшечки, одяг та іграшки. Залишивши маля під опікою Ніни Антонівни, Гліб з Поліною пішли до школи.

По дорозі вони стрічали школярів, що дивилися на них з відкритими від здивування ротами. Оце так! Найгарніша і найкрутіша дівчина школи іде поруч з Вовкулакою! Гліб почувався ніяково через надмірну увагу до себе. Він скосив очі на Поліну, яка абсолютно спокійно, йшла собі з високо піднятою головою і ні на кого не зважала.

‒ Не боїшся, що твій імідж постраждає? ‒ запитав Гліб напівжартома, проте губи його зрадницьки сіпнулись.

Поліна поглянула на нього з насмішкою. 

‒ Я роблю що хочу, коли захочу і з ким захочу. Відкрию тобі невеличку таємницю: не має значення, що ти робиш ‒ важливо як ти це робиш. Утни найбільшу дурницю з зарозумілим видом, і всі вважатимуть тебе крутим. І навпаки, найкрутіший вчинок здасться відстоєм, якщо при цьому горбишся і почуваєшся невпевнено... ну от як ти зараз.

Гліб криво всміхнувся і випрямився.

‒ Я думаю, річ в іншому, ‒ сказав він. ‒ Просто всі упереджено ставляться до вродливих людей. Що б не зробила вродлива людина це зачисляється до її чеснот. А якщо те саме зробить страшидло ‒ і його за це осудять. Люди бачать те, що хочуть бачити, от і все.

‒ Ого! Не знала, що ти вмієш так говорити.

Гліб не знайшовся, що на це відповісти.

‒ То ти вважаєш мене вродливою? ‒ Поліна склала губки бантиком і ще вище задерла голову.

‒ Так. А іще зверхньою та зарозумілою.

Поліна посміхнулась.

‒ Та це так, просто звичка. Захисна реакція. Образ, який я собі придумала. Насправді... я зовсім інша, ніж здаюся. Тільки нікому про це не кажи. Це таємниця.

‒ В мене рот на замку, ‒ Гліб провів рукою уздовж губ, імітуючи застібання блискітки. ‒ Я берегтиму твою таємницю – доки ти берегтимеш мою.

‒ От і домовились. ‒ Поліна простягла смагляву тонку руку і Гліб обережно потис її своєю великою шкарубкою долонею.

Звістка про те, що Поліна прийшла в школу з Вовком-одинаком (ще одне Глібове прізвисько) розлетілась серед учнів, наче парашутики з кульбабки. Поліна подобалась багатьом, але завжди поводилась неприступно. Вона спілкувалась з кількома обраними та більше нікого до себе не підпускала. А тут таке! Іти до школи з цим опудалом! З цим обідранцем, з цим несимпатичним, вовкуватим жевжиком, що вічно ходить набурмосений і ніколи ні з ким не вітається. Це стало новиною номер один серед шкільних пліткарів, адже Гліб займав найнижчу сходинку соціальної ієрархії школи.

Несподівано Гліб став обговорюваною персоною. Куди б він не пішов на нього зверталися запитливі погляди, на нього косилися, за його спиною перешіптувались. Хлопець почувався наче мікроб під мікроскопом. За два роки навчання в цій школі він звик бути людиною-невидимкою і тепер почувався вкрай некомфортно.