Глава 5

Кілька днів Гліб не ходив ані до школи, ані на роботу. Він опікувався маленькою сестричкою і наглядав за матір'ю. Після останньої розмови вони не обмовились одне до одного жодним словом. 

Невдовзі після того, як майстер замінив дверний замок об'явився Степан. Через зачинені двері Гліб сказав йому, щоб більше сюди не приходив, що ні він, ні мати не хочуть його бачити. Степан лаявся і, щосили гупав у двері кулаками, поки Гліб не пригрозив викликати поліцію. Гнівне помутніння вже минулося, і тепер хлопеець знов відчув огидний острах перед цим тупим і жорстоким створінням.

Час минав. Спочатку мати металась по квартирі, лютувала, плакала і навіть погрожувала викинутись з вікна. Вона вимагала, віддати ключа і випустити її на вулицю, називала сина жорстоким нелюдом. Однак, збігло кілька днів і її наче підмінили. Вона затихла, стала задумливою та сумною. На четвертий день квартирного ув'язнення Гліб підійшов до матері, що стояла біля вікна у своїй кімнаті. Він став біля неї й узяв її за руку. Його завжди насуплене обличчя освітилось любов'ю.

‒ Мамо, ти знаєш, я роблю це заради тебе, ‒ сказав він. ‒ Я так хочу, аби ти кинула пити... Я знаю, тобі важко зараз, але разом... разом ми все зможемо подолати. Будь ласка, мамо...

Мати не відняла руки. Вона обернулась до сина і поклала руку йому на голову, погладила по давно нестриженім волоссю.

‒ Я знаю, синку. Ти все зробив правильно. Це правда, мені зараз дуже важко, але не хвилюйся ‒ з горілкою тепер покінчено назавжди. Пробач мені, якщо зможеш. Пробач за все...

Жінка відвернулась і почала схлипувати. Гліб прихилився лобом до її плеча.

‒ Нічого, мамо. Нічого. Головне,  що тепер у нас все налагодиться. Ось побачиш...

Наступного понеділка Гліб лишив ключа матері і, наказавши не відчиняти Степанові ні за яких обставин, пішов до школи.

Він повернувся додому о третій годині дня. Квартирою стелився сизий цигарковий дим. Покинута в кімнаті Міланка заходилась від крику, а мати сиділа за кухонним столом, схиливши голову на руки. Упита до безтями.

Скрипнули двері, і з кімнати до Гліба посунув не хто інший, як Степан власною персоною. Він мовчки підійшов і замахнувся кулаком. Гліб спробував відбиватись, та де п'ятнадцятирічному підлітку справитись з дорослим кремезним чолов'ягою – хай навіть напідпитку.

Розлючений чолов’яга відлупцював Гліба ледь не до півсмерті. Закінчивши, він підсів до його матері, що дивилась на все те з п'яною байдужістю та налив собі і їй по чарчині.

‒ Я тебе навчу поваги, ‒ говорив чоловік, накочуючи стопку за стопкою і підкріпляючи слова брудною лайкою. Його голос тонув в гучнім лементі немовляти.

‒ Вставай, паскуднику! ‒ гаркнув Степан. ‒ І зараз же заткни те мале щеня! А то я заткну його на віки.

Опираючись об стіну, Гліб повільно підвівся. Він сплюнув на підлогу кров і, похитуючись, пошкутильгав до кімнати. Мілася лежала в одному лише брудному підгузку. Її худеньке тільце світило ребрами й аж посиніло від холоду. Гліб обернувся у пошуках пляшечки. Знайшов її на тому ж самому місці, що лишив уранці. Вона була наповнена холодною дитячою сумішшю, що він наготував перед виходом до школи. Значить, мати так і не погодувала дитини. 

Скривившись від болю ‒ Гліб підозрював, що в ньогобули зламані кілька ребер ‒ він нахилився до немовляти. Поміняв підгузок і одягнув на неї теплий комбінезон, що був у комплекті допомоги для новонароджених. Не зважаючи на те, що Міланці було вже майже два місяці, комбінезон був на неї завеликий. 

Гліб трішки поколисав дитину на руках, аби вона заспокоїлась і вже потім уклав її у своїй кімнаті. Узявши пляшечку, він пішов до кухні. Вилив холодну суміш у раковину та заходився готувати нову.

Мати, вже пішла до своєї кімнати, а Степан схилився над столом, силкуючись не впустити голову в миску з хлібом. Побачивши Гліба, він почав варнякати щось невиразне. Гліб не звертав на нього жодної уваги,  він знав – після нападу люті та літри горілки, Степана вже можна не боятися. Тепер він може хіба белькотіти нерозбірливі погрози та прокльони. То ж Гліб приготував для Міланки свіжу суміш і повернувся до кімнати.

Він узяв на руки сестричку і сів разом з нею на ліжко. Дитина жадібно почала пити з пляшечки, покректуючи при кожнім ковтк. Бідолашне дитя нічого не їло з самого ранку. Гліб важко дихав, до горла його підступив гіркий клубок.

‒ Усе владнається, Міласю. Усе у нас з тобою владнається, ‒ хрипко промовив він, а потім нахилився і поцілував маленьке бліде чоло.

Коли дитина заснула. Гліб набрав номер Андрія. Уже за годину до їхнього будинку під'їхала дорога чорна автівка, з якої вийшло кілька дужих молодиків. Андрій приїхав разом з ними та особисто прослідкував, аби Степана вивели з квартири та добре йому пояснили, що більше приходити сюди не варто.

Андрій ще молодий, йому нема й тридцяти. Одягнутий, як завжди, в чорний дорогий костюм з краваткою і кросівки. Він засмаглий, підтягнутий і завжди енергійний.

‒ Не хвилюйся, ‒ промовив він до Гліба. ‒ Коли ця помилка природи протверезіє, ми проведемо повторну бесіду.

‒ Це він тебе так? ‒ запитав Андрій, дивлячись на розбите обличчя хлопця. 

 Гліб мовчки киває. На душі у нього паскудно. Він знає, що зараз має приїхати машина з реабілітаційного центру.