Глава 3

Сутеніло. Гліб сидів на кухонній табуретці й намазував суперклеєм підошву черевика. Розкиснувши в сніговій жижі, він вже давно «просив каші», а сьогодні Гліб спіткнувся об бордюр, і той просто-таки розвалився. Хлопець приніс додому дві його відокремлені частини та поклав сохнути на батарею. Гліб міцно притис підошву до черевика і підсунув його під ніжку стола. На нову, або бодай секонд-хендівську пару взуття жодних сподівань поки що не мав. На поцуплені з карточки гроші потрібно було ще якось прожити до кінця місяця.

 Гліб підпалив єдину робочу конфорку газової плити й поставив розігрівати суп для матері. Ось уже тиждень як вона не підводилась з ліжка. Окрім лихоманки ніяких інших симптомів не було, але жінка марніла на очах. Потай від матері хлопець викликав дільничного лікаря. Той повинен був прийти за годину. Гліб узяв із закутка віника й заходився підмітати у квартирі та підбирати розкидані скрізь Степанові лахи. Добре хоч його самого тут не було. З того часу як мати занедужала, він приходив рідко й надовго у них не затримувався. Мабуть, боявся підхопити інфекцію.

Рівно за дві години пролунав дзвінок у двері ‒ лікарі в цьому містечку не відзначались пунктуальністю.

Мати не здивувалась приходу лікаря. Вона дивилась на нього з байдужістю ураженої важкою хворобою людини. Хворобою, що не мала жодного стосунку до фізичної оболонки.

Оглянувши пацієнтку, лікар вийшов до коридору, де на нього вже чекав стривожений Гліб. Лікар зняв окуляри й поклав їх до кишені халата. Це був ще не старий чоловік з поважним пузцем і добрими очима.

‒ Терміново і невідкладно госпіталізувати, ‒ промовив він до Гліба. ‒ Скоріш за все лихоманка пов'язана з вагітністю. Я б на твоєму місці викликав таксі... навряд чи вона зможе сама дійти до лікарні.

Лікар зі співчуттям поглянув на Гліба, що, згорбившись, стояв під стіною. Він мав добре серце і щиро жалів цього дикуватого малого.

‒ Нате ось... ‒ Гліб незграбно протягнув п’ятдесят гривень, ще раз похваливши себе за завбачливість: якби не зняв з картки гроші, чим би зараз подякував лікарю?

Лікар поглянув на пом’яту купюру, потім на заношений мішкуватий одяг хлопця і на злиденну обстановку квартири.

– Не треба, – мовив він. – Гроші вам ще знадобляться в лікарні. 

Гліб почервонів і знічено тупцювався, аж поки лікар не вийшов за двері. Він подивився на затиснуті в руці гроші. Почував себе жебраком, який щойно отримав милостиню. 

Гліб зайшов до маминої кімнати. Вона сиділа, впершись руками в диван і дивилась на щось лише їй видиме на підлозі. Хлопець поряд. Деякий час вони сиділи мовчки, думаючи кожен про своє.

‒ Лікар сказав все погано... ‒ нарешті озвався Гліб. ‒ Треба їхати до лікарні...

‒ Не буде ніякої лікарні, ‒ мляво промовила мати.

‒ Але ж лікар...

‒ Я сказала, не буде лікарні. Не буде і все... ‒ голос матері був втомлений і позбавлений життя і Глібові стало по-справжньому страшно.

‒ Але ж ти можеш померти, ‒ прошепотів він.

‒ А може, я хочу померти. Може, я втомилась від життя... не можу більше... не можу... що мене тут тримає? Нічого.

‒ А як же я, мамо? ‒ здавленим голосом промовив Гліб.

‒ Тобі буде тільки краще без мене... я тобі нічого ... нічого не можу дати, окрім болю... і горя...

Гліб притисся чолом до маминого плеча.

‒ Це неправда. Ти знаєш, що це неправда. Ти знаєш, як я тебе люблю... ‒ найбільше хлопцеві зараз хотілось, аби мати обняла його. Хотілось знов відчути себе дитиною, коли від усіх страхів і незгод рятвали мамині обійми. Але натомість, він сам обійняв і почав заспокоювати, втішати й лагідно вмовляти матір, наче малу дитину. Врешті, допомігши їй одягтися, хлопець викликав таксі й відвіз матір до лікарні, пообіцявши, завтра з самого ранечку прийти й принести її улюблений йогурт та фрукти.

Серце в нього болісно стискалось, коли він покидав її ‒ таку беззахисну й самотню в незатишній лікарняній палаті. Хлопець гірко зітхнув, вийняв з кишені свого телефона-інваліда і зателефонував Андрієві.

Андрій був директором меблевого магазину, де хлопець, ось уже понад рік, підпрацьовував то кур'єром, то вантажником, то різноробом. Коли Гліб починав працювати, магазин займав невеличке приміщення в підвалі житлового будинку. Не магазин - радше склад. Але за рік він розрісся й завдяки Андрієвій діловій жилці виріс в досить таки пристойну фірму. І хоча тепер на чоловіка працювало з десяток менеджерів, продавців та інших робітників, Гліб продовжував телефонувати йому напряму. Хлопець був старанним і відповідальним робітником, чим заслужив повагу свого начальника. Між ними швидко встановились приятельські стосунки. 

 Гліб переговорив з Андрієм, попросив збільшити йому робочі години. Хай навіть доведеться пропускати по кілька уроків на тиждень. Це нічого - наздожене. Головне зараз, аби вистачило грошей на лікування матері. Аби тільки їй стало краще.

За два тижні матері й справді стало краще. Вона повернулася додому. І повернулась не сама. Разом з собою вона привезла маленький туго закутаний ковдрою пакуночок, що верещав на всю квартиру. Це була Глібова зведена сестричка. Гліб навіть не здогадувався, хто її батько. Можливо, цього не знала і сама мати. Хлопець сам вигадав для дитини ім'я. Назвав її Міланкою. Так звали дівчинку, яка колись йому подобалась. Дівчинку з того далекого міста, що здавалося втратило свою реальність і існувало лише у Глібових снах та уяві.