Глава 2

Весна ще молода. Вона, як маленька дівчинка бавиться в хованки. Час від часу посилає сонце визирнути з-за хмари ‒ чи не прийшла ще її пора? Ні, не прийшла. Ще зима не зібрала розкидані повсюди брудно-білі лахи. От весна і зайдеться плачем, поливає все навколо слізьми, плавить у них останні клаптики снігів. Не терпиться вже їй не йметься. Та й люди теж зачекалися тепла. Поспішили заховати до шаф теплі зимові пуховики та шапки. Даремно. Зима все ще тут і, коли-не-коли, та й вщипне мстиво колючим морозом за вухо. Ось, приміром, цей худорлявий хлопчина. Ну що він собі думає? Хлюпає собі по мокрому снігу благенькими черевиками на тонкій підошві, а його полотняна куртка ‒ це ж просто знущання з зими. Ну як такого хоч трішки не приморозити. Але Глібові байдуже до тих останніх ледь відчутних морозців, він всю зиму ось так проходив, навіть в найлютіші морози.

Гліб вже давно купував собі одяг та взуття у крамницях вживаного одягу, під назвою «Товари з Європи». Зазвичай він чекав останнього дня завозу, коли ціни були найнижчими, і вже потім, серед останніх перебірок, намагався вибрати щось більш-менш пристойне. То ж не дивно, що одяг сидів на ньому погано: джинси заширокі й тримаються тільки на ремені, куртка пожмакана, а її рукава короткуваті. А ще, як Гліб не прав усі ті лахи, вони все одно смерділи секонд-хендом, а плями, залишені попередніми власниками, вперто не хотіли виводитись.

Гліб вийняв з кишені перемотаний скотчем телефон. Він купив його  в ломбарді, і хоча по скельцю екрана розповзлась тонка павутинка тріщин, працював телефон майже відмінно. Поглянув на екран ‒ часу було ще вдосталь, щоб перед уроками зайти до вбиральні й замазати маминою тоналкою осяйного синця під оком та розбиту губу ‒ реакція Степана на зухвалий вчинок з карткою. У того не обтяженого інтелектом чолов’яги були власні плани на татові гроші. Він розлютився не в жарт і розбив кулака об Глібове обличчя. Хлопець сприйняв побої звично і покірно. Він знав ‒ захищатись немає сенсу, тільки гірше буде. Степан сильніший від нього, Гліб це вже не раз перевіряв. Він не зойкав і не стогнав: не дочекається! Зціпивши зуби, терпляче чекав, поки разом з люттю вичерпається потік ударів.

Гліб зайшов до класу. Учні 8-А галасували й стрибали, мов ті горобці. Ні з ким не вітаючись, він пройшов поміж рядами та сів за останню парту. Гліб навчався в цій школі уже два роки, але друзів у нього так і не з'явилось. Попервах однокласники виявляли обережну цікавість до нового учня. Всі знали про загибель його батька, й багато хто спочатку ставився до нього зі співчуттям. Але хлопець відгородився від тих проявів милосердя таким височезним муром, що достукатись до нього коштувало б неабияких зусиль і терпіння. Однак терпіння – не та річ, якою могли б похизуватись Глібові однолітки. Вони не стали копати надто глибоко і сприйняли за істину те, що бачили на поверхні. А бачили вони мовчазного непривітного хлопця з недолугою зачіскою, в м'ятому, мішкуватому і не дуже чистому одязі, часто з синцями на обличчі. Кому такий сподобається? Хто захоче з таким знатися?

Розпочався урок. До класу зайшла вчителька світової літератури ‒ огрядна, завжди усім незадоволена Катерина Михайлівна, яку учні поза очі називали Черепахою. Всівшись на стільці, вона почала перекличку. Коли черга дійшла до Гліба, вчителька підняла на нього очі й відклала вбік журнал.

‒ Усенко, що в тебе з обличчям? Знов у бійку встряг? ‒ гримнула вона. ‒ Підведись, коли з тобою учитель говорить!

Гліб неохоче встав з-за парти. Значить, не допомогло його маскування. Зараз почнеться...

Катерина Михайлівна незлюбила Гліба з першого дня, як він перевівся до цієї школи. Жодного уроку не проходило, аби ця, досить таки поважного віку жінка, не знайшла привід прискіпатись до нього. Їй не подобалось, що інші вчителі надто жаліли Гліба і витрачали стільки часу та зусиль, аби достукатись до хлопця. «Він просто зловживає ситуацією. Хоче, аби йому на дурничку завищували оцінки», ‒ невтомно повторювала вона своїм колегам. «Але зі мною цей номер не пройде. Ні-ні. Не на ту напав! Я таких як він добре знаю».

‒ І взагалі, ‒ провадила далі вчителька, звертаючись до осоружного учня. ‒ Хіба можна приходити до школи в такому неохайному вигляді! Ти хоч інколи в дзеркало на себе дивишся?

Гліб слухав, мовчки дивлячись на вчительку з-під лоба. Саме через цей його непіддатливий погляд вона його так не любила.

‒ Чого зиркаєш на мене як той вовк? Сором би мав. І повагу до старших! ‒ Катерина Михайлівна, як завжди, почала втрачати самовладання, і її обвислі щоки дрібно затряслись від гніву. Учні завжди з неприхованою цікавістю спостерігали за цим здавна розпочатим протистоянням. Для них це було щось на кшталт кінофільму «Чужий проти хижака». 

‒ Що було задано на сьогодні? ‒ запитала вчителька.

‒ Твір-роздум по новелі О'Генрі «Останній листок».

‒ Написав?

‒ Написав.

‒ Виходь до дошки. Читай!

Гліб взяв зошита з парти й пішов до дошки. Черепаха знала куди цілити. Найважчим для Гліба було ось так стояти під цікавими поглядами усього класу. Він почувався надто вразливим перед цими дітьми. Так, саме дітьми. Хіба вони знають життя? Знають його справжні кольори? Живуть собі у вигаданій райдужній казці. Пурхають, мов безтурботні метелики. Що з них узяти? Гліб відчував себе старим-престарим в порівнянні зі своїми однолітками. Він був чужим серед них. Приматом іншого виду. Чорним вороном серед зграйки веселих горобців. Його однокласники також це відчували і, як могли, уникали непривітного чужинця.