Глава 1

Гліб відчинив вхідні двері квартири. Звідти на нього війнуло смородом тютюнового диму. Хлопець бочком протиснувся до тісного коридорчика, намагаючись не зачепитись об одвірок роздутим від підручників шкільним рюкзаком. Поставив на підлогу два великі пакети з продуктами.

– Ма, я вдома! ‒ сказав Гліб, але у відповідь почув лише тишу. 

Він зайшов до кухні. Мати сиділа на стільці і, затягуючись цигаркою, дивилась у вікно порожнім поглядом. Гліб подивився на неї, а потім на заставлений брудним посудом стіл. «Ні, сьогодні, здається, вона ще не пила» ‒ подумав, зітхнувши.

Гліб заходився розкладати продукти до навісних шафок. Буцнув ногою дверцята холодильника, що постійно відходили. Лиш тоді мати повільно повернула до нього набрякле обличчя.

‒ Глібе…? А, це ти. В магазин ходив? А… а гроші де взяв?

‒ Прийшла татова допомога. Ось. Я тобі купив твій улюблений йогурт, ‒ Гліб поставив перед матір’ю пляшечку розмальовану червоними вишнями й продовжив розбирати пакети.

‒ Даремно ти так. Степан розлютиться… обов’язково розлютиться. Ти ж його знаєш.

‒ Нічого. Зате, дивись, я тут на місяць продуктами затарився.

Мати опустила очі додолу.

‒ Значить, це ти картку поцупив? А я її вже тиждень шукаю...

‒ Так. Я. І ти знаєш чому, ‒ Гліб сів на облізлого стільця напроти матері. Він поглянув на неї, але мати відвела очі. Хлопець намагався говорити твердо і рішуче, так, як колись говорив його батько. Це звучало досить кумедно з огляду на його надтріснутий голос і по-дитячому припухлі губи.

‒ Слухай, я тут дізнався про одного лікаря. Він кодує за допомогою гіпнозу. Кажуть дуже ефективно.

Зачувши таке, жінка люто поглянула на сина.

‒ Я тобі ще раз і в останнє повторюю, немає в мене ніяких проблем з алкоголем! ‒ вона підвелася зі стільця, і її живіт майже вперся Глібові в обличчя. Він завжди дивувався, як у такої худорлявої мініатюрної жінки міг вирости такий величезний живіт. Хай навіть на восьмому місяці. 

‒ Зараз же віддай картку!

Гліб поліз до кишені. Поклав її на стіл.

‒ Ось! На ній все одно вже нічого не лишилось.

Гліб завбачливо зняв з картки решту грошей, що лишилась після закупівлі та заховав у надійне місце.

‒ Як! То ти витратив усі гроші? Як же ми…? На що ж ми будемо… жити цілий місяць!? Та Степан з тебе шкуру здере!

На цьому напад люті було вичерпано, і погляд жінки знову згас. Вона кинула картку на всіяний крихтами стіл і, шаркаючи ногами та тримаючись рукою за поперек, попленталась до своєї кімнати. Скрипнуло ліжко. Заграла музика з допотопного пузатого телевізора.

Гліб лишився сидіти в кухні сам. Куди й поділася його напускна твердість та рішучість. Страх охопив його липким холодом. Він уже шкодував про свій вчинок. Якщо Степан дізнається... Якщо дізнається, що він спустив усі гроші й нічого не лишив йому на питво...

Хлопець вийшов на балкон. Вчепився спітнілими долонями в поручень. Навіть собі не хотів зізнаватися, як сильно боявся материного співмешканця. Холодний вітер скуйовдив давно не стрижене каштанове волосся. Війнув в худе обличчя та в саму душу, поволі забираючи з собою тривоги. Страх потроху відступав. На його місце прийшла звична туга. Гліб підняв голову й подивився у сутінкове небо. Де ж ти, тату? Як же важко без тебе! 

Він щосили стис холодний метал. Міцно зімкнув уста. Та раптом, не витримавши, щосили вдарив кулаками по іржавих поруччях. На них проступили синювато-червоні плями, та він не відчував болю... не відчував фізичного болю, бо всередині корчилась в агонії душа. Затуливши долонями обличчя, сів на бетонну долівку. Біля ніг лежала напівпорожня пачка дешевих Степанових цигарок. Підняв її, покрутив у руці. Запальничка була всередині. Підпалив цигарку й затягнувся. В легенях нестерпно запекло, і він зайшовся кашлем. Витер рукавом набіглі на очі сльози й знов глибоко затягнувся. В голові в нього запаморочилося, нудота підступила до горла. Нехай! Хай краще страждає тіло... бо душа вже просто не витримує.

А колись у них була нормальна і навіть щаслива родина. Мати працювала вчителькою української мови та літератури в школі, захоплювалася поезією і писала довгі сумні вірші про кохання. Деякі з них навіть надрукували в кількох журналах. 

Батько займався виготовленням меблів на замовлення на місцевій фірмі та добре знався на своїй справі. Він був далеким від таких тонких матерій, як література та поезія. Мабуть, тому, кохана Даринка здавалася йому створінням ефірним і неземним. Чоловік без пам'яті любив і оберігав її, став для неї й сина кам'яною стіною. Тягнув на собі все домашнє господарство: сам прибирав й куховарив, займався закупівлею продуктів і сплачував рахунки ‒ усе їхнє життя трималося на ньому. Він учив сина всьому, що знав сам, з дитинства привчав до праці. Саме він виховав у Гліба почуття відповідальності за свою творчу, непристосовану до життя, матір. «Треба берегти маму, вона у нас така вразлива», ‒ не раз говорив батько. І вони дбали про неї. Удвох. Були її сильними й надійними захисниками. Тепер же Гліб залишився зовсім один. Сам на сам з усіма своїми незгодами й бідами.

Вже два роки минуло з того часу, як не стало тата. Він загинув на неназваній війні. Для неї придумували різноманітні абревіатури, аби лише не називати речі своїми іменами. Та хай там як, а люди продовжували гинути.