Розділ 20

Анастасія 

Ранок після благодійного вечора зустрів мене сірим світлом за вікном і порожнечею в грудях.

Я прокинулась у своєму ліжку. Герда спала в ногах, згорнувшись калачиком. Я не пам'ятала, як повернулась додому. Пам'ятала тільки сад. Сніг під ногами. Його губи на моїх. Його руки, які тримали мене так, ніби я була останньою ниткою, що зв'язує його з цим світом.

А потім — тиша. Ми їхали мовчки. Він не сказав ні слова. Я теж. Він провів мене до кімнати, зупинився на порозі, довго дивився. Я чекала. Щось скаже. Поцілує. Обійме. Але він просто розвернувся і пішов.

Його кроки затихли в коридорі. Я зачинила двері. Притулилась до них спиною. Герда підбігла, лизнула руку.

— Він не залишився, — прошепотіла я. — Він знову пішов.

Герда відчувала мій біль. Вона завжди відчувала.

Я лягла в ліжко. Не роздягаючись. Не вмиваючись. Просто лежала й дивилась у стелю.

Думки крутилися, як сніг за вікном. Його поцілунок. Його подих. Його слова: «Тепер ти знаєш, що я теж не можу без тебе».

Знаю. Але що це змінює?

Він усе одно одружиться з іншою.

Я заснула під ранок. Мені снився він. Він посміхався. Простягав руку. А коли я тягнулась до нього — зникав.

Я прокинулась о восьмій. Герда вже не спала — сиділа біля дверей, дивилась на мене.

— Ти голодна? — спитала я.

Вона загавкала.

Я підвелась. Відчула, як болить усе тіло. Не від тренування. Від напруги. Від того, що я стискалась щоночі, намагаючись не думати про нього.

Я вдягла джинси, светр, зібрала волосся в хвіст. Герда бігла попереду, коли я спускалась сходами.

На кухні пахло кавою. Віктор сидів за столом. Перед ним — чашка, телефон, якісь папери. Він підняв голову, коли я зайшла. Його сірі очі зустрілися з моїми.

Я завмерла.

— Доброго ранку, — сказав він.

— Доброго.

Він відвернувся до паперів. Я налила собі каву. Сіла на протилежний кінець столу. Герда лягла між нами, поклала голову на лапи.

Ми мовчали.

Я чула, як цокає годинник на стіні. Як дихає Герда. Як він гортає папери.

Він не дивився на мене.

Я не дивилась на нього.

— Ти виспалася? — спитав він.

— Так.

— Добре.

Пауза.

— Ти снідав? — спитала я.

— Ні.

— Чому?

— Не хотів.

Я хотіла сказати: «Тому що ти думав про мене?» Але не сказала. Боялась відповіді.

Ми пили каву в тиші. Я дивилась на його руки. Він крутив чашку, не підносячи до губ. Пальці сильні, жилисті. Ті самі руки, що тримали мене минулої ночі.

Він відчував мій погляд. Я знала. Але не дивився.

О десятій задзвонив телефон.

Віктор підняв слухавку. Слухав. Його обличчя закам'яніло.

— Зрозумів, — сказав він. — Так. — Пауза. — Коли? — Пауза. — За місяць!? — Пауза. — Добре.

Він поклав слухавку. Дивився на стіну.

— Що сталося? — спитала я.

Він повільно повернув голову. Дивився на мене. Його очі були порожніми.

— Заручини. Через місяць.

Світ зупинився. Я відчула, як чашка холоне в моїх руках.

— Через місяць?

— Двадцять дев'ятого березня.

— А сьогодні?

— Двадцять дев'ятого лютого.

— Рівно за місяць.

— Так.

Я поставила чашку. Відчула, як руки тремтять.

— І що ти будеш робити?

— Те, що маю.

— Ти не мусиш.

— Мусив би.

— Чому? Ти маєш безмежну владу. Ти можеш усе.

— Не все.

— Ти можеш відмовитись.

— Ціною війни.

— А я? Якою ціною я?

Він замовк. Дивився на мене довго, уважно.

— Ти — моя сім'я.

— Я не хочу бути сім'єю.

— А ким?

— Ти знаєш.

Він відвернувся.

— Не сьогодні, Насте.

— А коли? Через місяць? Після заручин? Після весілля? Коли буде пізно?

Він різко підвівся. Стілець відлетів убік.

— Ти думаєш, мені легко? Ти думаєш, я хочу цього?

— А я звідки знаю? Ти мовчиш! Ти завжди мовчиш! Ти поцілував мене в саду, а потім не сказав ні слова. Ти спав у моєму ліжку, а потім робиш вигляд, що нічого не було. Ти зводиш мене з розуму, Вікторе.

— Я знаю.

— І що?

— Нічого.

— Нічого? — я підвелась. — Я тобі не іграшка. Не сестра. Не підопічна. Я — жінка, яка кохає тебе. І я маю право знати.

— Що ти хочеш знати?

— Чи є в нас шанс?

Він підійшов до вікна. Дивився на сніг.

— Шанс завжди є.

— Але?

— Але я не можу ним скористатись.

— Чому?

— Тому що це знищить тебе.

— Не тобі вирішувати.

— Мені. Я — дон. Я відповідаю за тебе.

— Ти відповідаєш за мене? Чи за свою совість?

Він повернувся. Дивився на мене. Його очі горіли.

— Ти не розумієш.

— Розумію. Ти боїшся.

— Я нічого не боюсь.

— Боїшся. Боїшся, що я постраждаю. Боїшся, що ти не зможеш захистити мене. Боїшся, що я розчаруюсь у тобі. Але я вже страждаю. Я вже беззахисна. І я розчаровуюсь у тобі щодня, коли ти мовчиш.

Він зробив крок до мене.

— Ти хочеш, щоб я сказав?

— Так.

— Добре. Я кохаю тебе. Я кохаю тебе так, що не можу дихати, коли ти поруч. Я кохаю тебе так, що готовий убити будь-кого, хто подивиться на тебе. Я кохаю тебе так, що це руйнує мене зсередини. Але я не можу бути з тобою. Тому що якщо ми будемо разом, тебе вб'ють. І я не переживу цього.

Він говорив швидко. Гаряче. Його слова били, як батоги.

— Ось твоя правда, — сказав він. — Отримуй.

Я стояла. Дивилась на нього. Відчувала, як сльози котяться по щоках.

— Дякую, — сказала я. — Хоч тепер я знаю.