Розділ 18

Розділ 18. Віктор

Я не спав усю ніч.

Вона лежала поруч, згорнувшись калачиком, її дихання було рівним і теплим. Волосся розсипалося по подушці, пасмо торкалося моєї руки. Я дивився на неї в темряві. Не міг відвести погляд.

Вдень вона була гострою, колючою, готовою до бою. А вночі — тихою. Майже беззахисною. Але я знав: це не так. Вона ніколи не була беззахисною.

Я лежав на спині, а вона притулилась до мого плеча. Її рука лежала на моїх грудях. Я відчував кожен її подих. Кожен рух. Кожну мить, коли її пальці несвідомо стискалися.

Моє тіло напружилось. Я не міг контролювати це. Не міг контролювати те, як реагував на тепло її тіла, на її запах — ваніль, сніг, щось рідне, від чого паморочилося в голові.

Я заплющив очі.

Не допомогло.

Вона поворухнулась. Її нога торкнулася моєї. Випадково? Ні. Вона не спала.

— Ти не спиш, — сказав я.

— А ти?

— Ні.

— Чому?

— Ти знаєш чому.

Вона підняла голову. Дивилась на мене в темряві. Її зелені очі блищали.

— Я теж не сплю.

— Чому?

— Боюсь, що ти зникнеш.

— Я не зникаю.

— Ти зникаєш кожен раз, коли стає надто близько.

Я промовчав. Вона мала рацію.

Вона сіла. Ковдра сповзла, відкриваючи її плечі. Вона була в тонкій шовковій піжамі, яку їй подарувала Елла. Я бачив лінію її шиї, ключиці, тінь між грудьми.

Я відвів погляд.

— Дивись на мене, — сказала вона.

— Не треба.

— Боїшся?

— Я нічого не боюсь.

— Брешеш.

— Я ніколи не брешу.

— Тоді дивись.

Я підняв очі. Вона дивилась на мене. Виклик. Полум'я. Щось таке сильне, що я ледве стримував себе.

— Чого ти хочеш, Насте?

— Того ж, чого і ти.

— Ти не знаєш, чого я хочу.

— Знаю. Ти хочеш мене. Але не дозволяєш собі.

— Це не так.

— Так. Я бачу твої очі. Я відчуваю твоє тіло. Ти тремтиш, коли я торкаюсь тебе.

— Це від холоду.

— У кімнаті двадцять п'ять градусів.

Я замовк. Вона підсунулась ближче. Її груди торкнулися моїх грудей. Її подих — моїх губ.

— Поцілуй мене, — прошепотіла вона.

— Ні.

— Чому?

— Бо потім не зупинюсь.

— А хто просить зупинятись?

Я взяв її за плечі. Відсторонив. Сильно. Жорстко.

— Ти не знаєш, що кажеш.

— Знаю.

— Ти не знаєш мене.

— Знаю краще, ніж ти сам.

— Тоді ти знаєш, що я небезпечний.

— Я теж небезпечна.

Вона потягнулась до мене знову. Я не відпустив її.

— Насте.

— Вікторе.

— Якщо ти зараз не заспокоїшся, я піду.

— Ти нікуди не підеш.

— Піду.

— Не підеш. Тому що ти хочеш мене так само, як я тебе.

Вона мала рацію. І це було найгірше.

Я відпустив її. Ліг на спину. Заплющив очі.

— Лягай спати.

— Не хочу.

— Треба.

— Не треба.

Вона лягла поруч. Але не торкалась. Я відчував її тепло. Її бажання. Своє.

— Ти нестерпний, ненавиджу. — сказала вона.

— Я знаю.

Ми лежали мовчки. Я не спав. Вона теж.

Але ніхто з нас не зробив наступного кроку.

---

Уранці я прокинувся від того, що вона дивилась на мене.

Вона лежала на боці, підперши голову рукою. Її волосся розсипалось по подушці. Очі були спокійними. Але я бачив у них те, що не давало мені спокою всю ніч.

— Ти довго дивишся? — спитав я.

— Годину.

— Ти не спала?

— Ні.

— Чому?

— Боялась, що це сон.

Я сів. Відчув, як моє тіло реагує на неї. На її запах. На її близькість. На те, як її піжама сповзла з плеча.

— Одягнись, — сказав я.

— Чому?

— Тому що я не можу думати, коли ти так виглядаєш.

Вона всміхнулась. Повільно. Майже нечутно.

— А як я виглядаю?

— Ти знаєш.

— Хочу почути від тебе.

— Ти виглядаєш так, ніби хочеш, щоб я забув про все.

— А ти хочеш забути?

— Я хочу жити.

Вона підсунулась ближче. Її рука лягла на мою.

— Тоді живи. Зараз. Зі мною.

Я вивільнив руку. Підвівся. Пішов до вікна.

Сніг усе падав. Білий. Чистий. Такий, яким ми ніколи не будемо.

— Сьогодні благодійний вечір, — сказав я. — Ти їдеш зі мною.

— Що?

— Ти чула.

— Чому я?

— Тому що в мене немає дружини.

— А я хто? Заміна?

— Ти — моя сестра. Ти супроводжуєш мене. Як член сім'ї.

Вона засміялась. Гірко.

— Сестра? Після того, що було минулої ночі?

— Нічого не було.

— Ти спав у моєму ліжку.

— Ти спала в моєму.

— Яке це має значення?

— Жодного. Тому ти їдеш зі мною. Як сестра.

Вона підвелась. Підійшла до мене. Дивилась в очі.

— А якщо я не хочу?

— Ти поїдеш.

— Ти не можеш мене змусити.

— Можу.

— Як?

— Скажу, що якщо ти не поїдеш, я посаджу тебе під домашній арешт. Без тренувань. Без університету. Без Герди.

Її очі звузились.

— Ти не посмієш.

— Спробуй.

Вона дивилась на мене довго. Потім відвернулась.

— Добре. Я поїду. Але тільки тому, що я хочу побачити, як ти мучишся в костюмі.

— Я не мучусь.

— Ти завжди мучишся.

Вона вийшла з кімнати. Я залишився стояти біля вікна.

Що ти робиш зі мною? — подумав я. Але не сказав. Не міг.

---

Увечері вона спустилась сходами.

Я стояв унизу, чекав. У чорному костюмі, білій сорочці, краватці. Волосся зачесане назад. Вона казала, що я схожий на ката. Можливо, вона мала рацію.