Розділ 17

Віктор

Місяць потому

Лука зайшов до мого кабінету без стуку.

Я підняв голову від паперів. Він виглядав втомленим. Очі червоні, плечі опущені. Не таким я пам'ятав його ще місяць тому — злим, амбітним, готовим захопити світ.

— Вікторе, — сказав він. — Мені треба поговорити з тобою.

— Сідай.

Він сів на стілець навпроти. Герда підвела голову, подивилась на нього, потім знову поклала морду на мої коліна.

— Я більше не можу, — сказав він.

— Що — не можеш?

— Жити тут. Дивитись на неї. Знати, що вона ніколи не буде моєю.

Я завмер. Він говорив про Настю.

— Луко…

— Не треба, — перебив він. — Я все розумію. Вона кохає тебе. Вона завжди кохала тебе. Я був для неї тільки другом. Братом. Але не чоловіком.

— Ти ще молодий. Ти знайдеш іншу.

— Не хочу іншу. Хочу її. Але не можу мати.

Він провів рукою по обличчю.

— Я зрадив тебе через неї. Я думав, що якщо ти помреш, вона побачить мене. Але вона побачила тільки біль. Від втрати тебе.

— Луко…

— Відпусти мене, Вікторе.

— Куди?

— Куди завгодно. Подалі звідси. Я не можу дивитись, як ви будете разом. Не можу дивитись, як вона обирає тебе щодня, коли навіть не знає, що обирає.

Я дивився на нього довго. Він був моїм братом. Єдиним, хто залишився поряд після того, як Елла пішла.

— Ти впевнений? — спитав я.

— Так.

— Ти знаєш, що я буду сумувати.

— А я буду сумувати за тобою. Але так краще.

Я підвівся. Підійшов до нього. Поклав руку на плече.

— Якщо колись захочеш повернутись — двері відчинені.

— Дякую.

Він обійняв мене. Востаннє. Він вийшов. Я залишився стояти, дивився на зачинені двері, і відчував, як ще один шматок мого серця відривається назавжди.

Елла пішла. Лука пішов. Хто залишиться?

— Тільки ти, — сказав я їй. — І вона.

Герда загавкала.

---

Настя почала їздити в університет.

Щоранку вона сідала в машину — тепер сама, без охоронця (вона настояла, і я поступився). Вона вдягалась у звичайний одяг, збирала волосся в хвіст, брала рюкзак і зникала за воротами.

Я стояв біля вікна, дивився їй услід, і відчував, як щось стискається в грудях.

— Вона повернеться, — казала Герда своїм поглядом.

— Я знаю.

Але щоразу, коли вона їхала, я боявся, що це востаннє.

Увечері вона поверталась. Розповідала про пари, про викладачів, про собак, яких вони вивчали. Я слухав, кивав, іноді ставив запитання. Але думки були далеко.

Я думав про Луку. Про те, де він зараз. Чи живий. Чи згадує про нас.

Я думав про Еллу. Про те, чи щаслива вона з Мартінесом. Чи не шкодує про свій вибір.

Я думав про Настю. Про те, як вона сміється, коли Герда ловить сніжинки. Як вона злиться, коли я не даю їй спокою на тренуваннях. Як вона дивиться на мене, коли думає, що я не бачу.

— Ти сумуєш, — сказала вона одного вечора.

Ми сиділи на кухні. Вона пила гарячий шоколад, я — віскі.

— Так, — відповів я.

— За Лукою?

— І за Еллою.

— Вони повернуться.

— Не знаю.

— Я знаю.

Вона подивилась на мене. Її зелені очі були спокійними.

— Ти завжди все знаєш? — спитав я.

— Ні. Але в цьому впевнена.

— Чому?

— Тому що сім'я не зраджує назавжди. Вони зрозуміють, що помилились. І повернуться.

— А ти? Ти колись помилялась?

— Щодня.

— У чому?

— У тобі.

Я завмер.

— Що ти маєш на увазі?

— Я думала, що ти сильніший.

— Я сильний.

— Ні. Ти слабкий. Ти боїшся. Ти ховаєшся за традиціями, за обов'язками, за страхом. Ти не живеш. Ти просто існуєш.

Вона встала. Забрала чашку. Пішла до дверей.

— Насте, — сказав я.

Вона зупинилась.

— Ти не права.

— Доведи.

Вона вийшла.

Я залишився сидіти, дивився на порожню чашку, і відчував, як її слова в'їдаються в шкіру.

Ти не живеш. Ти просто існуєш.

Вона мала рацію.

---

Тренування стали щоденною битвою.

Ми бились на килимі, і кожен рух, кожен подих, кожен погляд був наповнений напругою. Вона не відступала. Я не поступався.

— Ти сьогодні повільний, — сказала вона, коли я ледве заблокував її удар.

— Ти сьогодні агресивна.

— Я завжди агресивна. Ти просто не помічаєш.

— Помічаю.

— Тоді чому не відповідаєш?

— Боюсь.

— Чого?

— Вдарити тебе.

— А ти вдар.

Вона кинулась на мене. Я відступив. Вона знову. Я знову.

— Ти тікаєш! — крикнула вона.

— Я оберігаю тебе.

— Від чого?

— Від себе.

Вона зупинилась. Дивилась на мене. Розлючена. Стомлена. Гаряча.

— Ти нестерпний, Вікторе.

— Я знаю.

Ми продовжили. Вона нападала, я захищався. Вона знову нападала, я знову захищався. Аж поки не зробив помилку — занадто повільно підняв руку. Вона влучила. Не сильно. Але достатньо, щоб я зрозумів: вона не грається.

— Ти вдарила мене, — сказав я, потираючи щоку.

— Ти сам просив.

— Я не просив.

— Ти попросив не триматись. Я не тримаюсь.

Вона зробила підніжку. Я впав на килим. Вона нависла зверху, тримаючи мої руки.

— Здавайся, — сказала вона.

— Ніколи.

— Ти програв.

— Я виграв.

— Ти лежиш на спині.

— А ти на мені.

Вона завмерла. Її обличчя було за кілька сантиметрів від мого. Я бачив кожну веснянку. Кожну ресницю.

— Вікторе, — прошепотіла вона.