Розділ 15

Віктор

Я прокинувся від холоду.

Бетонна підлога висмоктувала тепло з мого тіла. Ребра боліли при кожному подиху. Одне око не відкривалося — повіка заклеїлась засохлою кров'ю. Я спробував ворухнути рукою — біль пронизав плече, і я засичав крізь зуби.

Вони били мене довго. Спочатку руками, потім битами, потім чимось важким, від чого світло гасло й спалахувало знову. Я не кричав. Я навчився мовчати ще в дитинстві, коли мати тримала мою руку над вогнем.

А потім я почув її голос.

— Вікторе.

Я подумав, що це марення. Що мозок вигадує її, щоб полегшити агонію. Але голос був надто реальним. Надто близьким.

— Вікторе, чуєш мене?

Я розплющив одне око.

Вона стояла на порозі. Біла від холоду, в чорних джинсах, светрі, з пістолетом у руці. Герда біля її ніг. Сніг танув на її волоссі. Вона дивилась на мене. Її зелені очі горіли.

— Ти прийшла, — прохрипів я.

Вона кинулась до мене. Почала розв'язувати мотузки. Я хотів сказати їй, що це пастка, що Мартінес знає, що вона тут, що треба тікати. Але з губ зірвався тільки хрип.

— Тихо, тихо, — шепотіла вона. — Я витягну тебе.

— Насте… охорона…

— Максим їх прибрав. Він поранений, але живий. Він прикриває нас.

Я почув постріли десь угорі. Один, другий, третій. Потім тиша.

— Нам треба йти, — сказала вона.

— Зараз.

Вона розрізала останню мотузку. Я спробував підвестись — ноги не тримали. Світло попливло перед очима.

— Не встану, — прохрипів я відчуваючи біль у всіх частинах тіла.

— Встанеш. Я допоможу.

Вона дістала шприц. Адреналін.

— Звідки це у тебе?

— Максим дав. На випадок, якщо ти не зможеш іти.

Вона вколола мені в стегно. Біль був пекельним. Але через секунду тіло наповнилося силою. Я відчув, як серце закалатало, як у птаха в клітці. Світло перестало плисти.

— Вставай, — сказала вона.

Я підвівся. Ноги тремтіли, але тримали.

— Ідемо.

Вона взяла мене за руку. Ми зробили крок. Другий. Третій.

А потім засвітилося світло, чиясь тінь стояла і дивилась на нас.

— Нікуди ви не йдете, — почувся голос.

Мартінес стояв нагорі сходів. Високий, худий, з довгим сивим волоссям і очима, які бачили надто багато смертей. Він усміхався. Як кіт, який зловив мишей.

— Ти була сміливою, дівчинко, — сказав він, дивлячись на Настю. — Але це не врятує вас.

Він спустився на кілька сходинок. За ним — двоє охоронців. З автоматами.

Я заступив Настю. Вона була маленькою. Вразливою. Але я знав — вона не злякається.

— Відійди, Вікторе, — сказала вона тихо.

— Ні.

— Ти не встоїш.

— Я захищу тебе.

— А я — тебе. Це я тебе знайшла і рятую а не ти мене.

Вона виступила вперед, впевнено, сміливо. Підняла пістолет.

— Мартінесе, відпусти нас.

— Або що? Застрелиш мене, чи заріжеш? Ти вб'єш мене, і мої люди вб'ють вас. Ніхто не вийде звідси живим.

— Але ти помреш першим.

— Це не зупинить їх.

— А це?

Вона дістала з кишені гранату. Маленьку, чорну, з кільцем.

— Я вирву кільце. Твої охоронці загинуть. Ти загинеш. Ми загинемо. Але Віктор виживе. Він завжди виживає.

Мартінес засміявся.

— Ти блефуєш.

— Перевір.

Вони дивились одне на одного. Настя не відводила очей. Вона тримала гранату міцно, як тримають останню надію.

Потім Мартінес сказав:

— Накажи хоч собаці піти, шкода буде...

Настя завмерла.

— Що?

— Відправ собаку. Я не хочу, щоб вона постраждала.

Настя подивилась на Герду. Герда дивилась на неї.

— Іди, — сказала Настя. — Іди, дівчинко.

Вона не хотіла йти.

— Іди! — крикнула Настя.

Герда побігла нагору, туди, де був вихід на вулицю. І зникла в темряві.

— Розумна дівчинка, — сказав Мартінес.

— Ти її не отримаєш, — відповіла Настя.

— Ти занадто самовпевнена.

— Вибач, але я такою родилась, такі у мене налаштування.

Мартінес спустився ще на крок. Тепер він стояв за кілька метрів від нас.

— Я міг би вбити тебе, — сказав він. — Забрати твою зброю, вирвати гранату. Але я не зроблю цього.

— Чому?

— Тому що ти подобаєшся мені.

— Я маю бути вдячна?

— Ти маєш бути налякана.

— Марно надієшся.

Він усміхнувся. В його очах з'явилося щось дивне. Не лють. Не жорстокість. Щось інше.

— Ти схожа на неї.

— На кого?

— На Еллу. Такий самий погляд. Така сама впертість.

Я завмер. Він знав Еллу. Він говорив про неї так, ніби…

— Ти не смій говорити про неї, навіть думати несмій. — прохрипів я.

— Чому? Вона тепер моя.

— Що?

— Вона не може без мене, усі її думки належать мені. Вона кохає мене.

Я не міг дихати. Не від болю в ребрах. Від правди, яка вдарила сильніше за будь-який удар.

— Ти брешеш.

— Я ніколи не брешу про кохання.

Він дістав пістолет. Наставив на Настю.

— Віддай гранату, дівчисько. 

— Я не віддам.

— Тоді ти помреш.

— Нехай.

Він прицілився. Я кинувся вперед, заступив її собою.

— Вікторе, ні! — крикнула вона.

— Я не дозволю їй вбити тебе.

— Ти не врятуєш її. Ти навіть себе не врятуєш.

— Спробую.

Мартінес засміявся. Гірко. Боляче.

— Ви обоє дурні. Нездари. Ви готові померти одне за одного, навіть не знаючи, чи є сенс.

— Сенс є, — сказала Настя. — Він у тому, щоб бути поруч.

Вони дивились одне на одного. Настя не відводила погляду. Мартінес теж.