Розділ 14

Анастасія

Четвертий день після зникнення Віктора

Лука зібрав капо в залі для нарад. Я чула його голос — високий, напружений, зривався на фальцет. Він намагався говорити як дорослий чоловік, але виходило як у школяра на виступі перед класом.

— Ви повинні прийняти мене і мою владу, — казав він. — Віктор зник. Спадкоємців у нього немає, окрім мене.  Я — його брат. Я — спадкоємець.

— Тобі шістнадцять, — почувся чийсь голос. — У тебе ще молоко на губах не обсохло.

— Я врятував Еллу.

— Ти нікого не врятував. Мартінес сам відпустив її. Ти просто привіз її додому.

Лука замовк. Я відчула його розпач.

Я штовхнула двері, да так що ті вдарились об стіну і завібрували. Всі обернулись.

— Вона прийшла, — хтось усміхнувся. — Прийомна сестра Віктора.

Я не звернула уваги. Зайшла в центр зали. Герда йшла поруч. Вона не гавкала. Вона дивилась на всіх своїми розумними очима, готова до всього.

— Я прийшла не гратись і не боротись за владу, — сказала я. — Я прийшла говорити.

— І щоо ти можеш сказати чи запропонувати, дівчинко? — спитав Реймонд. — Ти — жінка. Твоє місце на кухні. Або в борделі.

Усі чоловіки засміялися в один голос, але я заставлю їх замовкнути.

— Ти смієшся, Реймонде?

— Я не сміюся.

Я підійшла до нього. 

— Ти знаєш, хто я така?

— Знаю. Сиротинка, яку Віктор прихистив з жалю.

— Я — сестра дона Кроула. Я виросла в цьому домі. Я тренувалась у цьому дому під одним дахом разом з Віктором. Я стріляю краще за тебе. Я думаю швидше за тебе, і далекоглядніше. І я не боюсь ні тебе, ні Луки, ні Мартінеса, нікого.

— Смілива мала, — усміхнувся Реймонд. — Але сміливість не замінить досвіду ти ще дитина.

— А досвід не замінить вірності. Ви всі клялися Віктору. Ви всі обіцяли захищати його сім'ю. Де ваші клятви зараз? Де ваша вірність? Ви сидите тут, сперечаєтесь, хто буде доном, готові одне одному горло перегризти за владу, а він там, у ворогів, чекає на вас.

— Ми не знаємо, де він. Ніхто не може його знайти.

— А я знаю. І я знайду.

Тиша впала на залу.

— Що? — спитав Реймонд.

— Я знаю, де він. І я піду за ним. Але мені потрібні люди.

— Ти підеш? Сама?

— Сама. Але з вами або без вас.

Я обвела всіх поглядом. Сірим. Холодним. Жорстоким.

— Ви боїтесь Луки? Боїтесь, що він помститься? Він хлопчисько. Він не керівник. Він зрадив брата, щоб отримати владу.

Лука хотів щось сказати, але я підняла руку.

— Не перебивай. Твоя черга буде потім. Коли я тобі дозволю.

Він замовк. Всі дивились на мене, як на смерть яка вибирала кого забрати з собою у подобічний світ.

— Я не прошу вас іти за мною, — сказала я. — Я не прошу вас вірити мені і підкорятися. Я прошу вас згадати, ким ви були, коли Віктор врятував вас. Ви були ніким. Ви були піском. Він зробив вас каменем. Він зробив вас сім'єю. А тепер ви хочете кинути його?

Реймонд відвів погляд. Інші теж. Справді хто ж піде за тобою, коли у тебе між ногами нема того що є у них, але я доведу що вони глибоко помиляються на мій рахунок.

— Я піду сама, — сказала я. — Але коли я повернусь з ним, ви схилите переді мною голови. Бо я не слабка. І вірна своєму босові, а вірність ціниться дорожче за золото.

Я розвернулась і вийшла. Герда за мною.

Ніхто не сказав ні слова.

---

Надворі мене наздогнав Максим.

— Я їду з вами, — сказав він.

— Ти не мусиш.

— Я мусив захищати вас. Я буду захищати.

— Дякую.

— Не дякуйте. Я роблю це не для вас.

— Для кого?

— Для нього. Він врятував мені життя.

Я кивнула.

Ми вийшли за ворота. Сніг падав. Герда бігла поруч.

— Ви знаєте, де він? — спитав Максим.

— Ні. Але знайду.

— Як?

— Я відчую.

Він подивився на мене. Не спитав більше нічого.

Ми йшли сніговою дорогою вже занадто далеко від міста, і занадто довго. Я думала про Віктора. Про його сірі очі. Про його руки. Про те, як він сказав «люблю тебе».

Я знайду тебе, — подумала я. — Я обіцяю.

— Можливо вже час повертатися? — в мене Максим.

Герда загавкала. Вона щось відчула.

— Туди, — сказала я.

Ми пішли за нею.

---

Стара фабрика стояла на околиці, чорна на тлі білого снігу. Вікна розбиті, двері напіввідчинені. Пахло іржею, смертю та ще чимось.

— Тут, — прошепотіла я.

— Ви впевнені? — спитав Максим.

—  Так.

Але надії майже не було. Ми зайшли всередину. Темрява. Тиша. Тільки вітер свистів у дірках.

Герда повела нас униз. Сходи. Темний коридор. Двері.

Я відштовхнула її.

Він лежав на бетонній підлозі, весь у крові, з синцями, з закритим оком. Але живий.

— Вікторе!

Він поворухнувся. Відкрив одне око. Сіре. Втомлене. Але живе.

— Я знав, що ти не сидітимеш на місці і прийдеш, — прошепотів він.

— Ти ідіот, як ти міг...

— Знаю.

— Я хвилювалась за тебе.

— Я знаю.

Я пригорнула його до себе. Він пах кров'ю та болем. Але він був теплим. Він був живим. Він був моїм.

Герда лизнула його в щоку.

— І вона прийшла, — усміхнувся він.

— Вона вірна.

— Як і ти.

Ми сиділи в темряві, обіймались, і я знала: тепер ніхто не розлучить нас.

Ні Лука. Ні Мартінес. Ні традиції. Ніхто.

І це назавжди.