Розділ 13

Анстасія

Третій день після зникнення Віктора

Я не спала вже третю ніч.

Герда лежала поруч, поклавши голову мені на ноги, і тихо скиглила уві сні. Вона відчувала мій стан. Вона завжди відчувала.

Я сиділа на підлозі в кімнаті Віктора. Вона пахла ним — тютюном, віскі, шкірою та чимось ще, чого я не могла назвати. Можливо, свободою. Можливо, домом. Я притисла його подушку до обличчя і вдихнула цей запах. Він ще не вивітрився. Значить, він повернеться. Мусить.

Але де він? Чи живий? Чи думає про мене? Чи знає, що я чекаю?

Відповідей не було. Тільки тиша. Тільки сніг за вікном. Тільки Герда, яка дихала теплотою.

Я не знала, скільки ще зможу витримати.

---

Уранці Лука скликав капо.

Я чула їхні голоси з першого поверху. Він говорив упевнено, але занадто голосно. Занадто по-дитячому. Вони не вірили йому. Я відчувала це по їхніх паузах, по їхньому мовчанню.

— Вони не сприймають його серйозно, — сказала Елла.

Вона стояла в дверях моєї кімнати. Бліда, втомлена, з темними колами під очима. Вона теж не спала.

— Чому ти тут? — спитала я. — Тобі треба відпочити.

— Не можу.

— Чому?

Вона зайшла в кімнату. Сіла на край ліжка. Подивилась на мене довго, уважно. В її очах було щось, чого я не бачила раніше. Не біль. Не страх. Щось інше. Щось, чого я не могла назвати.

— Я мушу тобі дещо сказати, — прошепотіла вона.

— Що?

— Це про полон, про Мартінеса.

Я завмерла. Серце забилось швидше.

— Що з ним?

Вона відвела погляд. Її руки тремтіли.

— Він живий.

— Що? Але Лука сказав…

— Лука збрехав. Він не вбивав його. Він навіть не намагався.

— Чому?

— Тому що Мартінес запропонував угоду. І Лука погодився.

Я не вірила своїм вухам.

— Що?! Яку угоду?

— Він віддасть Віктора в обмін на… мене.

— На тебе?!

— Не мене. На те, що я мовчатиму. Про те, що сталося під час мого утримання там.

— А що сталося?

Елла подивилась на мене. В її очах стояли сльози.

— Я закохалась у нього, як дурепа.

Я завмерла.

— У кого?

— У мого викрадача, у... Мартінеса.

Світ зупинився. Я не могла дихати.

— Ні ти напевно жартуєш, такого не може бути.

— Я ніколи не була серйознішою.

— Він викрав тебе. Він страший. Він ворог.

— Я знаю.

— Він ґвалтував тебе?

— Ні. Він не торкався до мене. Він розмовляв зі мною. Він дивився на мене так, ніби я була єдиною людиною важливою для нього в цьому світі. Він розповідав мені про своє життя. Про те, чому він став таким. Про те, що він самотній. Про те, що ніхто не розуміє його.

— І ти повірила?

— А ти не віриш? — вона подивилась на мене з болем. — Ти, яка кохаєш Віктора? Ти, яка знаєш, що кохання не питає дозволу?

Я замовкла. Вона мала рацію. Кохання не питає дозволу. Воно приходить, ламає всі бар'єри, знищує всі стіни. І ти нічого не можеш вдіяти.

— Що ти хочеш робити? — спитала я.

— Я не знаю. Я не можу бути з ним. Він ворог. Але я не можу без нього.

— А Віктор? Ти подумала про Віктора?

— Віктор живий. Мартінес обіцяв.

— Ти віриш тому хто тебе викрав?

— Я маю вірити.

Я підвелась. Підійшла до вікна. Сніг усе падав. Він вкривав землю, як саван.

— Елло, ти повинна сказати Луці.

— Не можу. Він уб'є його.

— А Віктор? Він його знищить.

— Тому я мовчу. Поки що.

— А якщо Віктор загине?

Вона не відповіла. Тільки заплакала.

Я обійняла її. Вона тремтіла.

— Я спробую допомогти тобі, — сказала я. — Але спочатку потрібно врятувати Віктора.

— Як? Лука заборонив навіть з дому виходити.

— Лука — не головний. Він просто хлопчисько, якому дали владу. І вона вдарила йому в голову. Хоча він мені як брат, але все ж...

— Що ти задумала?

— Я зберу людей, найвідданіших Віктору.

— Вони не підуть за тобою. Ти жінка. Жінка в мафії - це те що оберігають і вона не повинна втручатися в чоловічі справи.

— Побачимо як воно буде...

Я відпустила її. Погладила Герду.

— Ти зі мною? — спитала я.

Герда загавкала. Вона була готова.

---

Надвечір Лука повернувся додому.

Він виглядав втомленим, але збудженим. Очі блищали, руки тремтіли. Він скинув куртку на стілець, сів навпроти мене.

— Ти не їла, — сказав він.

— Не хочу, мені не до того.

— Треба їсти.

— Коли схочу тоді буду їсти, а зараз не хочу.

Він подивився на мене. Довго. Уважно.

— Ти злишся на мене.

— Ні.

— По тобі видно що ти брешеш.

— Добре. Так. Я злюсь. Ти заборонив мені шукати його. Ти взяв владу, яка не належить тобі. Ти ведеш себе так, ніби він уже мертвий.

— Він може бути мертвий.

— Не смій.

— Насте, я розумію, що тобі боляче. Але ти маєш дивитись правді в очі. Його немає вже три дні. Ніхто не знає, де він. Ніхто не може його знайти. Адже немає ні найменшої зачіпки.

— Тому що ти не намагаєшся!

Я різко підвелась. Стілець відлетів убік.

— Ти навіть не шукаєш! Ти просто сидиш у його кабінеті, роздаєш накази, граєшся в дона. А він там, у темряві, сам. І йому боляче. І він чекає, що ми прийдемо.

— Ми не прийдемо.

— Ти не прийдеш. Я прийду.

— Я не дозволю.

— Ти не можеш мені заборонити.

Він підвівся. Тепер ми стояли одне навпроти одного. Як вороги. А колись були союзниками.

— Я — глава сім'ї віднині, — сказав він.