Розділ 12

Віктор

Я не спав усю ніч.

Сидів у кабінеті, дивився на карту Чикаго, пив віскі й думав про Еллу. Вона там, у темряві, сама. Без зброї. Без захисту. Без мене. А я тут, у теплі, зі склянкою в руці, і нічого не можу вдіяти. Можу. Можу поїхати. Можу обміняти себе на неї. Можу померти.

Але якщо я помру — хто захистить сім'ю? Хто захистить Луку? Хто захистить Настю?

Відповіді не було.

О шостій ранку в двері постукали. Я не відповів. Двері відчинилися самі. Настя.

Вона стояла на порозі в чорних джинсах, светрі, з пістолетом на стегні. Волосся розпущене, очі горять. Герда тихо скиглила біля її ніг.

— Я їду з тобою, — сказала вона.

— Ні.

— Я не питаю дозволу.

— А я не питаю твоєї думки.

Вона зайшла в кімнату. Сіла на стілець навпроти. Дивилась прямо в очі.

— Вікторе, я не дитина. Мені вісімнадцять. Я вмію стріляти. Я вмію мовчати. Я вмію думати. Візьми мене.

— Я сказав: ні.

— Чому? Тому що ти боїшся, що я заважатиму? Тому що ти думаєш, що я слабка?

— Тому що я не хочу втратити тебе.

— А Еллу ти хочеш втратити? Ти вже втрачаєш її. Кожну хвилину, кожну секунду. Але ти нічого не робиш.

Я різко підвівся. Стілець відлетів убік. Я навис над нею, дивився зверху вниз.

— Ти думаєш, я нічого не роблю? Ти думаєш, мені легко сидіти тут і чекати? Я збираюся віддати себе в полон, щоб врятувати її. А ти кажеш, що я нічого не роблю?

— Тоді візьми мене з собою.

— Ні.

— Вікторе!

— Ні, Насте. Крапка.

Вона встала. Тепер ми стояли одне навпроти одного. Я дивився зверху вниз, вона — знизу вгору. Але в її очах не було страху. Була лють.

— Ти егоїст, Вікторе.

— Можливо.

— Ти боїшся, що я загину, але не боїшся, що я залишусь без тебе.

— Ти не залишишся без мене.

— Звідки ти знаєш? Ти їдеш на вірну смерть.

— Я повернусь.

— Ти не знаєш.

— Знаю.

Вона засміялась. Гірко. Боляче.

— Ти завжди все знаєш, так? Ти — дон. Ти — найсильніший. Ти — найстрашніший. Але ти не знаєш головного.

— Чого?

— Що я кохаю тебе. І якщо ти помреш, я не зможу жити.

Я завмер. Вона сказала це. Вперше. Вголос. Не між рядків. Не в поглядах. Прямо. Чесно. Беззахисно.

— Насте…

— Не треба. Я не прошу відповіді. Я просто кажу правду. Ти їдеш — я не можу зупинити. Але не проси мене залишатись вдома й чекати, як вірній дружині. Я не дружина. Я не сестра. Я...

— Не сьогодні.

— А коли? Коли ти помреш? Коли тебе вб'ють? Коли я залишусь сама з Лукою та Гердою?

— Ти не залишишся сама.

— Ти не можеш цього знати.

— Можу. Тому що Лука залишиться з тобою.

Вона завмерла.

— Що?

— Лука їде зі мною. Він забере Еллу. І прийме повноваження, якщо я не повернусь.

— Ти збожеволів.

— Можливо.

— Лука — дитина.

— Він не дитина. І він готовий.

— Він не готовий. Він ревнує мене до тебе. Він ненавидить тебе.

— Він любить сім'ю. І це головне.

Я підійшов до вікна. Світало. Сніг падав на гілки дерев. Красиво. Як в останній раз.

— Насте, — сказав я, не обертаючись. — Якщо я не повернусь, ти поїдеш в університет. Закінчиш навчання. Станеш кінологом. Будеш щасливою.

— Без тебе не буду.

— Будеш. Ти сильна.

— Сила не в тому, щоб жити без тих, кого любиш. Сила в тому, щоб боротись за них.

Вона підійшла до мене. Поклала руку на плече.

— Повернись, Вікторе. Будь ласка.

Я повернувся. Подивився на неї. Зелені очі, повні сліз, які вона стримувала. Русяве волосся, розкуйовджене, пахло снігом і морозом. Вона була найкрасивішою, коли злилась. Але зараз вона не злилась. Вона боялась.

— Я повернусь, — сказав я.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Я знав, що брешу. Але не міг сказати правду.

---

Лука чекав у машині.

Він сидів на задньому сидінні, тримав пістолет у руці, дивився у вікно. Коли я сів за кермо, він навіть не подивився в мій бік.

— Ти готовий? — спитав я.

— Так.

— Ти знаєш, що робити?

— Забрати Еллу. Прийняти повноваження, якщо ти не повернешся.

— Не «якщо». Коли.

Він подивився на мене. В його карих очах не було страху. Була радість. Я не одразу зрозумів чому. А потім зрозумів.

Він думав, що я не повернусь. І що Настя залишиться йому.

— Ти радий, — сказав я.

— Чому?

— Ти думаєш, що я помру. І тоді вона буде твоєю.

Він замовк. Не спростував.

— Луко.

— Що?

— Якщо я повернусь — вона все одно буде не твоєю.

— Звідки ти знаєш?

— Тому що вона кохає мене. Не тебе.

Він стиснув щелепи. Його пальці побіліли на пістолеті.

— Ти завжди думав, що світ крутиться навколо тебе.

— Ні. Я знаю, що світ крутиться навколо неї. І вона обрала мене.

— Вона обрала не тебе. Вона обрала безпеку.

— Безпеку? Я везу тебе на зустріч з людиною, яка може мене вбити. Яка безпека?

— Ти робиш це заради Елли. Не заради неї.

— І те, й інше.

Він відвернувся. Я завів двигун.

Ми виїхали. Настя стояла на ґанку, тримала Герду на руках, дивилась нам услід. Я бачив її в дзеркалі заднього виду. Маленька постать у чорному. Зелений шарф майорів на вітрі.

Я повернусь, — подумав я. — Обіцяю.

Але знав, що брешу.

---

Склад на околиці міста.

Колись тут була фабрика. Тепер — пустка. Іржаві стіни, розбиті вікна, запах масла та смерті.

Мене зустріли четверо охоронців. Вони обшукали мене, забрали зброю, завели всередину. Лука залишився в машині. На відстані. Чекати.