Розділ 11

Анастасія

Грудень. За два тижні до Різдва

Сніг падав тихо й неквапливо, вкриваючи ліс білою ковдрою. Герда бігала навколо мене, зариваючись мордою в кучугури, гавкала на горобців і радісно крутила хвостом. Їй було всього три місяці, але вона вже виросла великою, сильною, з розумними очима, які дивились на мене з безмежною відданістю.

Я йшла стежкою, яку знала з дитинства. Цей ліс починався одразу за парканом нашого маєтку. Колись я боялась ходити тут сама. Здавалося, що за кожним деревом ховається монстр. Але тепер я знала: монстри живуть не в лісі. Вони живуть у людях.

— Герда, до мене!

Вона прибігла, оббризкала мене снігом, лизнула в руку. Я засміялась. Вперше за довгий час — легко, вільно, не думаючи про Еллу, про Віктора, про війну.

Телефон задзвонив. Я подивилась на екран. Віктор.

— Слухаю.

— Ти де? — його голос був спокійним, але я чула напругу.

— Гуляю з Гердою. У лісі.

— Сама?

— З Гердою. Це не сама.

— Ти знаєш, що я маю на увазі.

— Знаю. Але мені треба провітритись. І Герді треба.

Він помовчав.

— Я хотів поговорити про університет.

— Зараз? — я зупинилась. Серце забилось швидше.

— Так. Ти подала документи?

— Так. На кінологічний факультет.

— І?

— І мене прийняли. Починаю з січня.

Він знову помовчав. Довше.

— Ти не сказала мені.

— Ти був зайнятий. Пошуками Елли.

— Це не виправдання.

— А я не виправдовуюсь. Я просто констатую факт.

— Ти завжди така вперта?

— Ти завжди такий контрольований?

Він засміявся. Тихо. Майже нечутно.

— Де ти точно? Я прийду.

— На галявині біля старого дуба. Знаєш, де ми колись влаштовували пікніки з Лукою?

— Знаю. Чекай.

Він скинув дзвінок. Я присіла на повалене дерево, погладила Герду, яка лягла біля моїх ніг.

— Він іде, — сказала я їй. — Ти його пам'ятаєш? Він той, хто привів тебе до мене.

Герда виляла хвостом. Вона пам'ятала.

Віктор з'явився через десять хвилин. Без пальта, лише в чорному светрі та шкіряних рукавичках. На снігу він виглядав чужим — темна пляма серед білої чистоти.

— Ти замерзнеш, — сказала я.

— Я не мерзну.

— Ти дон мафії, а не снігова королева.

Він усміхнувся. Сів поруч на дерево. Герда одразу підбігла до нього, поклала голову на коліна.

— Вона тебе любить, — сказала я.

— Вона розумна.

— На відміну від тебе?

Він подивився на мене. Сірі очі в зелених.

— Ти сьогодні гостра на язик.

— Я завжди гостра. Просто ти не завжди помічаєш.

— Помічаю. Просто не завжди реагую.

— А чому реагуєш зараз?

— Тому що ти прийняла рішення без мене. І це боляче.

Я завмерла. Він ніколи не говорив про біль.

— Вікторе…

— Не треба. Я не скаржусь. Я просто кажу.

— Я не хотіла…

— Я знаю. Ти хотіла як краще. Але краще — це коли ми разом приймаємо рішення.

— Ти б не дозволив.

— Ти не знаєш.

— Я знаю. Ти б сказав «ні», тому що боїшся.

— Боюсь?

— Так. Боїшся, що я в університеті знайду когось іншого.

Він засміявся. Гірко.

— Ти не знайдеш.

— Чому?

— Тому що ти дивишся тільки на мене.

Це було зухвало. Нахабно. І абсолютно правдиво.

— Ти самовпевнений, — сказала я.

— Як і ти.

Я штовхнула його в плече. Він не втримав рівноваги — і впав у сніг. Герда загавкала, виляючи хвостом. Віктор подивився на мене знизу вгору. У його очах блищали іскри.

— Ти пошкодуєш, Вовченя.

— Це війна? — я підняла жменю снігу.

— Це помста.

Він кинув у мене сніжкою. Я не встигла ухилитись — вона влучила в плече. Герда загавкала голосніше, бігаючи між нами.

— Отримала! — він піднявся, обтрушуючи сніг.

— Це було випадково!

— Нічого випадкового не буває.

Я кинула у відповідь. Він влучив. Потім я — знову. Ми грали, як діти. Як тоді, коли мені було одинадцять, а йому двадцять три. Як тоді, коли світ ще не звалився на наші плечі.

Герда гавкала, бігала, намагалась ловити сніжки зубами. Ми сміялись. Вперше за багато тижнів.

А потім його телефон задзвонив.

Він подивився на екран. Обличчя закам'яніло.

— Так.

Слухав. Мовчав. Його щелепи стиснулись.

— Зрозумів. Я зараз буду.

Він скинув дзвінок. Подивився на мене. В очах — крига.

— Що сталося? — спитала я, хоча вже знала відповідь.

— Еллу знайшли.

— Де? Вона жива?

— Жива. Її викрав Дон Мартінес.

Я завмерла. Мартінес — старий ворог нашої сім'ї. Жорстокий, хитрий, безпринципний.

— Що він хоче?

— Обмін. Мене на Еллу.

— Ні.

— Що?

— Ти не підеш.

— Я мушу.

— Він уб'є тебе.

— Може.

— Вікторе.

— Я не залишу її там.

Я схопила його за руку.

— Ти не підеш. Я не дозволю.

— Ти не можеш вирішувати за мене.

— А ти не можеш кинути нас.

Він вивільнив руку. Подивився на мене. Сірі очі були холодними, як лід.

— Я — дон. Моя сім'я — це моя відповідальність.

— І твоя смерть — це теж твоя відповідальність? Перед Лукою? Переді мною?

Він замовк.

— Я повернусь, — сказав він.

— Ти не знаєш.

— Знаю. Я повернусь.

Він розвернувся й пішов. Я стояла в снігу, дивилась йому вслід, тримаючи Герду за нашийник.

— Повернись, — прошепотіла я. — Будь ласка, повернись.