Розділ 10

Анастасія

Тиждень після викрадення Елли

Максим виявився височезним чоловіком років тридцяти, з короткою стрижкою, холодними блакитними очима та шрамом через всю ліву щоку. Він не посміхався. Він взагалі не виявляв емоцій. Він просто існував поруч, як тінь, і стежив за кожним моїм рухом.

— Я Максим, — сказав він при знайомстві. Голос низький, без інтонацій. — Я буду захищати вас.

— Я не потребую захисту.

— Дон так не вважає.

— Дон занадто параноїк.

— Дон — дон. І він має рацію.

Я хотіла відповісти щось різке, але промовчала. Він говорив правду. Я не знала, хто викрав Еллу. Я не знала, чи прийдуть по мене. Можливо, Віктор мав рацію. Але визнавати це було принизливо.

— Добре, — сказала я. — Але якщо ти будеш заважати, я сама пристрелю тебе.

Він подивився на мене. Без емоцій. Просто констатуючи факт.

— Ви вмієте стріляти?

— Так.

— З якої зброї?

— З будь-якої.

— Скільки влучень з десяти з пістолета на двадцяти метрах?

— Вісім-дев'ять.

— Повільно чи швидко?

— Швидко.

Він кивнув. І в куточках його губ промайнула подоба посмішки.

— Ви цікава, — сказав він. — Я розумію, чому дон тримає вас поруч.

— Він не тримає мене. Я сама вирішила залишитись.

— Звісно.

Це був перший і останній раз, коли він сказав щось особисте.

---

Віктор зник. Він їздив по місту, зустрічався з інформаторами, допитував людей, тиснув на капо. Він повертався пізно вночі, випивав склянку віскі, дивився на карту Чикаго з позначками, де ми вже шукали, де ще треба. Він не їв. Не спав. Не розмовляв.

Я сиділа поруч щоночі. Не говорила. Просто чекала.

Сьогодні він повернувся о третій. Чорне пальто вкрите пилом. Обличчя виснажене. Очі червоні. Він сів у крісло, налив віскі, випив одним ковтком. Потім ще.

— Ти не спиш? — спитав він, навіть не дивлячись у мій бік.

— Не можу.

— Чому?

— Боюсь, що прокинусь, а тебе не буде.

Він подивився на мене. Довго. Уважно. В його сірих очах була така втома, що в мене занило серце.

— Я нікуди не дінусь.

— Ти їздиш у небезпечні місця. Ти зустрічаєшся з людьми, які можуть тебе вбити. Ти не спиш ночами, п'єш віскі, гризеш себе зсередини. Але ти не дінешся нікуди? Це брехня, Вікторе.

— Ти хочеш, щоб я сказав правду? — його голос став тихим. Небезпечно тихим.

— Так.

— Я втомився, Насте. Я втомився бути сильним. Я втомився боятись за неї. Я втомився відчувати, що земля йде з-під ніг. Але я не можу зупинитись. Тому що якщо я зупинюсь — вона помре.

— Тоді не зупиняйся. Але дозволь мені бути поруч. По-справжньому. Не як дитині, яку треба захищати. Як тіні, яка бачить твою спину.

Він криво посміхнувся.

— Ти хочеш бачити мою спину? Вона вся в шрамах.

— Я знаю. Я бачила.

Він завмер.

— Коли?

— Ти думаєш, я не помічаю, як ти міняєш сорочку? Як ти кривишся, коли підіймаєш ліву руку? Я все бачу, Вікторе. Ти просто не звик, що хтось дивиться.

Він довго мовчав. Потім налив ще віскі, але не пив. Просто тримав склянку в руці.

— Ти занадто багато на себе береш, Вовченя.

— А ти занадто мало дозволяєш.

— Це не гра.

— А я не граю.

Він поставив склянку. Підійшов до вікна. Дивився на нічне місто.

— Що ти хочеш від мене, Насте?

— Я хочу, щоб ти побачив у мені не дитину.

— Ти для мене не дитина.

— А хто? Сестра? Підопічна? Відповідальність?

Він повернувся. Дивився прямо в очі.

— Жінка.

Серце пропустило удар. Я не очікувала цього слова. Не зараз. Не в цій кімнаті, де пахло віскі та відчаєм.

— Тоді чому ти дивишся на мене, як на кришталь, який може розбитися?

— Боюсь.

— Чого?

— Що ти розіб'єшся.

— Я не кришталь.

— Я знаю. Ти сталь. Але сталь теж плавиться.

— А ти — вогонь?

— Я — дон мафії. Я — смерть для тих, хто стає на моєму шляху. Але я не вогонь. Я лід.

— Тоді чому ти тремтиш?

Він подивився на свої руки. Вони тремтіли. Я ніколи не бачила, щоб його руки тремтіли.

— Це від віскі, — сказав він.

— Це від мене.

Він засміявся. Гірко.

— Ти занадто самовпевнена.

— А ти занадто брешеш. Собі. Мені. Усім.

— І що ти пропонуєш? Правду?

— Так.

— Правда в тому, що я не можу думати про Еллу і про тебе одночасно. Коли ти поруч, я відволікаюсь. А коли я відволікаюсь — помиляюсь. А коли я помиляюсь — вмирають люди.

— То відішли мене. Відправ на навчання в університет. Я буду там, подалі від твоїх справ. Ти не відволікатимешся.

Він завмер. Його очі звузились.

— Університет?

— Так. Я хочу вчитися. Стати кінологом. Ти сам казав, що освіта важлива. Елла вчиться. Лука вчиться. Чому я не можу?

— Тому що ти потрібна мені тут.

— Для чого? Щоб я сиділа в цьому домі й чекала, поки ти повернешся живим? Щоб я тренувалася в тирі й розважала тебе своїми гострими фразами?

— Для того, щоб захищати сім'ю.

— Я зможу захищати сім'ю краще, якщо буду знати, що роблю. Якщо матиму професію. Якщо зможу сама заробляти гроші й не сидіти в тебе на шиї.

— Ти не сидиш у мене на шиї.

— А хто я? Утриманка? Сирота, яку ти взяв з жалю?

— Я взяв тебе не з жалю.

— А чому? Тому що Елла вмовила? Тому що тобі було нічого робити?

— Тому що я побачив у тобі себе.

Це зупинило мене. Я не очікувала таких слів.

— Що?