Розділ 9

Анастасія 

Листопад. Насті вісімнадцять.

Вона зникла.

Я не одразу зрозумів, що сталося. Елла поїхала в університет — вона вчилася на юриста, хотіла стати адвокатом сім'ї. Я відправив з нею двох бійців, як завжди. Але сьогодні вони не відповіли.

Телефон мовчав. GPS показував останню точку — парковка біля кампусу. А потім — нічого.

Лука зайшов до мого кабінету без стуку. Його обличчя було білим, як папір.

— Вікторе, Еллу викрали.

Я завмер. Склянка віскі застигла в руці.

— Хто?

— Не знаю. Бійці мертві. Обидва. Постріли в голову. Професійно.

Я повільно поставив склянку на стіл. Відчув, як у грудях розростається холод. Не паніка. Я не панікував ніколи. Але щось подібне до страху стиснуло моє серце. Елла — єдина, хто знала мене справжнього. Єдина, хто бачив мене слабким. Єдина, хто залишала нічник у своїй кімнаті, бо боялася подушки. Якщо вони зроблять їй боляче… я спалю це місто дотла.

— Збери всіх капо. Через годину — нарада.

— А Настя?

— Настя залишиться вдома.

Лука кивнув і вийшов. Я залишився сам. Дивився на стіну, де висів портрет батька. Він дивився на мене холодними очима. Будь чоловіком, Вікторе. Або ти вовк, або ти овечка.

Але що робити, коли вовк втрачає зграю? Коли єдина вовчиця, яка тримала тебе в тонусі, зникає в темряві? Я провів рукою по обличчю. Втома. Багаторічна, глибока, нестерпна. Але я не мав права зупинятись.

---

— Я їду з тобою, — сказала Настя.

Вона стояла в дверях мого кабінету. Чорні джинси, светр, волосся зібране в хвіст. Пістолет на стегні. Очі горять. Вона виглядала як воїн. Як вовчиця, готова до бою.

Але я не міг ризикувати нею. Не зараз. Не коли Елла в небезпеці. Не коли я сам ледве тримав себе в руках.

— Ні, — відповів я, не піднімаючи голови.

Я дивився на карту Чикаго, де ми відмічали території, де вже шукали, де ще треба. Червоних позначок було більше, ніж я хотів.

— Елла — моя сестра, — сказала вона, роблячи крок у кімнату.

— Я знаю.

— Я маю право допомогти.

— Ти маєш право залишитися в безпеці.

Вона зайшла далі. Сіла на стілець навпроти мене. Не питаючи дозволу. Дивилась прямо в очі. Так, як могла тільки вона.

— Вікторе, я не дитина. Мені вісімнадцять. Я вмію стріляти. Я вмію мовчати. Я вмію думати. Візьми мене.

— Ні.

— Чому? Тому що я дівчина? Тому що я «слабка стать»?

— Тому що я не хочу втратити тебе.

— А Еллу ти хочеш втратити?

Це вдарило. Вона знала, куди бити. Завжди знала.

— Не грай зі мною, Насте.

— Я не граю. Я кажу правду. Ти боїшся втратити мене, тому тримаєш у клітці. Але Елла в клітці справжній. І ти нічого не робиш.

— Ти думаєш, я нічого не роблю?

— Я думаю, що ти робиш недостатньо.

Я різко підвівся. Стілець відлетів убік. Я навис над нею, дивився зверху вниз. Вона не відвела погляду. Навіть не здригнулась.

— Ти не уявляєш, що я роблю, — сказав я тихо, майже шепотом.

— Тоді покажи мені.

— Ти не готова.

— А коли я буду готова? Коли Елла помре? Коли мене викрадуть? Коли ти залишишся сам?

Я завмер. Її слова вп'ялися в мозок, як скалки.

— Ти занадто багато на себе береш.

— А ти занадто мало довіряєш.

Ми дивились одне на одного. Секунди тягнулись, як години. Я бачив своє відображення в її зелених очах. Втомлене. Зле. Спрагле.

— Добре, — сказав я. — Але ти робиш те, що я кажу. Без питань. Якщо я скажу «сидіти тихо» — ти сидиш тихо. Якщо я скажу «залишитись у машині» — ти залишаєшся в машині. Якщо я скажу «стріляти» — ти стріляєш. Але тільки якщо я скажу. І ти не виходиш з машини. Ніколи.

— Домовились.

— І ще одне.

— Що?

— Ти отримаєш охоронця.

— Мені не потрібен охоронець.

— Це не обговорюється.

Вона стиснула щелепи. Я бачив, як грають жовна на її скронях. Вона хотіла сперечатись. Але стрималась.

— Хто це? — спитала вона холодно.

— Максим Кузнєцов. Колишній спецпризначенець. Потім працював на мою сім'ю п'ять років. Він надійний. Мовчазний. І не задає зайвих питань.

— І він буде ходити за мною скрізь?

— Скрізь, крім твоєї кімнати та ванної. І він буде носити зброю.

— Чудово. Мій власний наглядач.

— Це не наглядач. Це захист. Від тих, хто викрав Еллу. І від тебе самої.

— Від мене самої? — вона підняла брову.

— Ти імпульсивна. Ти робиш те, що хочеш, не думаючи про наслідки. Максим буде твоїм стримуючим фактором.

— То ти не довіряєш мені?

— Я довіряю тобі. Але не довіряю світу.

Вона замовкла. Я бачив, як у її голові крутяться думки. Вона зла, що я контролюю її. Але вона розуміє, що я маю рацію. Це завжди було нашою грою. Я натискаю — вона пручається. Я відпускаю — вона наближається.

— Гаразд, — сказала вона. — Але якщо він буде заважати, я сама пристрелю його.

— Спробуй. Він швидший.

— Побачимо.

Вона вийшла, не попрощавшись. А я залишився стояти, дивився на зачинені двері й думав: Елло, тримайся. Я знайду тебе. А це дияволеня зводить мене з розуму.