Розділ 8

Віктор

Ще два роки по тому

Мені виповнилося двадцять дев'ять.

Я не святкував дні народження з дитинства. Для мене це був просто день, коли я ставав на рік старшим, ближчим до смерті. Але Елла вирішила інакше. Вона влаштувала вечерю в саду. Запросила всіх капо, їхніх дружин, навіть дона Донована, який приїхав із подарунком — ящиком дорогого віскі.

Настя сиділа навпроти мене.

На ній була чорна сукня, яку Елла купила їй до свята. Волосся розпущене, зелені очі горять у світлі ліхтариків. Вона виглядала не на сімнадцять. Вона виглядала як жінка, яка знає собі ціну.

Я намагався не дивитись на неї. Але не міг.

— Вікторе, — сказав Донован, піднімаючи келих. — За твоє здоров'я. І за те, щоб ти нарешті знайшов собі гідну дружину.

Капо засміялись. Дружини закивали. Настя опустила очі.

— Я не планую одружуватись, — сказав я спокійно.

— Тобі майже тридцять, — наполягав Донован. — Час народжувати спадкоємців.

— Мої спадкоємці — Лука та Елла.

— Кровні спадкоємці, Вікторе.

Я промовчав. Настя підняла очі. Дивилась на мене довго, уважно. Я не міг прочитати її погляд.

Після вечері гості розійшлись. Елла повела Луку спати. Ми залишились удвох. Настя сиділа на краю басейну, опустивши ноги у воду. Я підійшов до неї.

— Чому ти не пішла з Еллою?

— Я хотіла залишитись.

— Навіщо?

— Привітати тебе. По-справжньому.

Вона подивилась на мене. У її очах не було виклику. Було щось інше. Щось, що змусило моє серце битись швидше.

— З днем народження, Вікторе, — сказала вона. — Ти врятував мене, коли я була дитиною. Ти дав мені дім. Ти навчив мене бути сильною. Я ніколи не забуду цього.

— Не треба дякувати.

— Я не дякую. Я просто кажу правду.

Вона піднялась. Підійшла до мене. Я стояв нерухомо.

— Ти боїшся мене? — спитала вона.

— Ні.

— Ти боїшся себе? — вона дивилась прямо в очі. — Боїшся того, що відчуваєш?

Я мовчав. Вона наблизилась. Від неї пахло квітами та літом.

— Я не дитина, Вікторе. Мені майже вісімнадцять.

— Я знаю.

— Ти знаєш, що я відчуваю до тебе?

— Не треба, Насте.

— Чому? Тому що ти боїшся почути правду?

— Тому що це неправильно.

— Для кого неправильно? Для тебе? Для них? — вона кивнула в бік будинку, де спали гості. — Для суспільства? Мені байдуже.

— Тобі має бути не байдуже. Ти молода. У тебе попереду ціле життя.

— Яке життя? Без тебе?

Вона підійшла ще ближче. Я відчував її подих на своїх губах.

— Ти граєш з вогнем, Вовченя.

— А ти граєш зі мною. Ігри розуму. Холодні погляди. Відстань, яку ти створюєш, щоб я не наблизилась. Але я бачу тебе наскрізь.

— І що ти бачиш?

— Чоловіка, який боїться кохати. Тому що його мати була монстром. Тому що батько вчив його, що слабкість — це смерть. Але кохання — це не слабкість, Вікторе. Це сила.

Я завмер. Вона вдарила точно в ціль.

— Ти занадто розумна для свого віку.

— А ти занадто дурний для свого.

Вона розвернулась і пішла до будинку. На порозі зупинилась.

— Я не буду чекати вічно, Вікторе. Вирішуй.

Вона зникла в темряві. А я залишився стояти біля басейну, дивився на воду й думав: вона права. Я боюсь. Але не її. Себе.