Розділ 7

Анастасія 

Він нарешті почав тренувати мене.

Я чекала цього чотири роки. Чотири роки я дивилась, як він вчить Луку, як тренує своїх бійців, як сам стоїть годину перед мішенню, відточуючи кожен рух. І я хотіла бути частиною цього світу. Не збоку. Всередині.

Він сказав, що не візьме мене на завдання. Я знала, що він так скаже. У мафії жінок оберігають. Це традиція. Це дурість. Але я не сперечалась. Тому що я знала: колись він передумає.

А поки що я вчилась.

Сьогодні був третій тиждень тренувань. Він вчив мене блокувати удари. Я вчилась швидко, але він був невдоволений.

— Ти тримаєш руки занадто низько.

— Я тримаю так, як ти показав.

— Я показав тримати біля обличчя.

— А ти сам тримаєш біля пояса.

— Тому що я швидший за тебе.

— Тоді навчи мене бути швидшою.

Він засміявся. Вперше за довгий час.

— Ти ніколи не здаєшся?

— Це ти навчив мене.

Він підійшов ближче. Узяв мої руки, підняв їх до мого обличчя.

— Тримай ось так.

Його пальці були гарячими. Він стояв так близько, що я відчувала запах його одеколону. Шкіра. Дим. Чоловік.

Моє серце забилось швидше.

— Зрозуміла? — спитав він.

— Так, — видихнула я.

Він відступив. Але я все ще відчувала його дотик на своїх руках.

— Продовжуй, — сказав він.

Я продовжила. Але думки були не про тренування.

---

Увечері я сиділа на кухні з Еллою. Вона пила чай, я — гарячий шоколад.

— Як тренування? — спитала вона.

— Добре.

— Ти червона.

— Це від навантаження.

— Ні. Це від Віктора.

Я завмерла. Подивилась на неї.

— Що ти маєш на увазі?

— Тільки те, що сказала. Ти червонієш, коли він поруч.

— Ні.

— Ти брешеш собі, Насте.

Я замовкла. Вона мала рацію. Я брехала собі. Але я не була готова визнати правду.

— Він мій опікун, — сказала я. — Він як брат.

— Він не брат. І не батько. Він просто чоловік, який врятував тебе. А тепер ти дорослішаєш, і він це бачить.

— І що мені робити?

— Нічого. Поки що. Почекай. Вирости. А потім вирішиш.

Я кивнула. Але в голові крутилась одна думка: я не хочу чекати.

---

Тієї ночі я не спала.

Я лежала в ліжку, дивилась у стелю й думала про нього. Про його сірі очі. Про його руки. Про те, як він сказав: «Я не хочу втратити тебе».

Він не сказав «ти не поїдеш на завдання, тому що це небезпечно». Він сказав: «Я не хочу втратити тебе».

Це було зізнання. Не в коханні. Але в чомусь більшому. У тому, що я для нього важлива. Не як сестра. Не як підопічна. Як я.

Я повернулась на бік. У голові крутилися слова, які я не сказала йому сьогодні.

Я кохаю тебе, Вікторе.

Але я була ще занадто мала. І він був занадто далеким.

Я чекатиму. Скільки треба.

А поки що — я вчитимусь. Бути сильною. Бути гідною. Бути тією, кого він захоче бачити поруч.