Розділ 6

Віктор

Два роки потому.

Вона змінилась.

Не так, як змінюються діти, коли дорослішають. Вона змінилась глибше. Очі стали яснішими, погляд — гострішим. Вона більше не дивиться на мене з острахом або вдячністю. Вона дивиться з викликом.

Я не знаю, коли це почалось. Можливо, коли вона вперше заступилась за Луку в школі й зламала носа хлопцю, який був старший на два роки. Можливо, коли вона почала читати книги з психології та криміналістики. А можливо, коли я зрозумів, що боюсь залишати її вдома саму, тому що вона може втекти й наробити дурниць.

Сьогодні вона зайшла до мого кабінету без стуку. Як завжди.

— Вікторе, я хочу поговорити.

— Сідай.

Вона сіла на стілець навпроти, схрестила руки на грудях. У її зелених очах горів знайомий вогонь.

— Я хочу, щоб ти навчив мене захищатися.

— Ти вмієш стріляти. Лука навчив тебе всьому, що знає сам.

— Стріляти — це не все. Я хочу вміти битися. Рукопашний бій. Захист без зброї.

— Навіщо? Ти жінка. У мафії жінок оберігають.

Вона розсміялась. Не холодно, не гірко. По-справжньому. Але в сміху була іронія.

— Оберігають? Як овець? Тримають вдома, поки чоловіки ризикують життям?

— Це традиції.

— Традиції — це виправдання для тих, хто боїться змін.

Я замовк. Вона не підвищувала голос, не жестикулювала. Вона просто дивилась на мене й чекала.

— Ти не поїдеш на завдання, — сказав я. — Це не обговорюється.

— Я не прошу їздити на завдання.

— А про що ти просиш?

— Я прошу навчити мене захищати себе. На випадок, якщо хтось нападе на мене вдома. Або на вулиці. Або коли я з Лукою. Ти не завжди поруч, Вікторе. А я не хочу бути безпорадною.

Останні слова вдарили мене в саме серце.

Я згадав її маленькою, всю в синцях, безпорадну в кутку батьківського особняка. Вона поклялась тоді, що більше ніколи не буде жертвою.

— Добре, — сказав я. — Я навчу тебе. Але ти будеш робити те, що я кажу. Без питань.

— Домовились.

Вона встала, розвернулась і пішла до дверей.

— Насте.

Вона зупинилась.

— Ти не поїдеш на завдання. Ніколи. Це не тому, що ти слабка. Це тому, що я не хочу втратити тебе.

Вона повернулась. Подивилась на мене довго, уважно.

— Я не просила їздити на завдання. Я просила навчитися захищати себе. Бо якщо колись хтось нападе на мене, я хочу, щоб він пошкодував, що взагалі народився.

Вона вийшла. А я залишився сидіти, дивився на зачинені двері й думав: що ти робиш зі мною, Вовченя?

---

Наступного ранку ми почали тренування.

Я відвів її в підвал, де зазвичай тренувалися мої бійці. Сіра бетонна підлога, мати на стінах, запах поту та мастила. Вона оглянула кімнату без страху.

— Будемо битися? — спитала вона.

— Спочатку я покажу тобі блоки. Потім — удари. Потім — спаринги.

— Я хочу спарингувати зараз.

— Ти зламаєш собі руку.

— Тоді покажи, як не зламати.

Я всміхнувся. Вона не боялась. Вона кидала виклик навіть тоді, коли не мала шансів.

Перший урок був простим. Стійка. Захист обличчя. Як падати, щоб не забитися. Вона вчилась швидко. Як завжди.

— Ти природжений боєць, — сказав я.

— Я природжений учень.

— Ти занадто самовпевнена.

— Ти занадто обережний.

Я зупинився. Подивився на неї.

— Це тому, що я не хочу, щоб ти постраждала.

— Я знаю. Але ти не зможеш захистити мене завжди.

— Чому?

— Тому що колись мене не буде поруч із тобою.

Я завмер. Її слова вдарили сильніше, ніж будь-який удар.

— Що ти маєш на увазі?

— Нічого. Просто… світ великий. Я не можу сидіти в цьому домі вічно.

Вона не дивилась на мене. Вона дивилась у підлогу.

— Ти хочеш піти? — спитав я. Голос був хрипким. Я не впізнав його.

— Не зараз. Але колись… я не знаю.

— Ти завжди можеш залишитись.

— Як хто? Як сестра? Як підопічна?

— Як сім'я.

Вона підняла очі. У них було щось, чого я боявся побачити.

— А якщо я не хочу бути сім'єю?

Я не відповів. Не міг.

— Тренування закінчено, — сказав я. — Завтра о восьмій.

Я вийшов із підвалу, не озираючись. Але її слова застрягли в голові, як кулі.

А якщо я не хочу бути сім'єю?

Що вона мала на увазі? І чому я боявся дізнатись?