Розділ 5

Анастасія 

Один рік потому

Мені майже тринадцять.

Я не знаю, чи це багато. Лука каже, що я доросла. Елла каже, що я ще дитина. А Віктор каже, що я «під його відповідальністю».

Я не хочу бути під відповідальністю. Я хочу бути поруч. З ним. У його світі. Там, де вирішуються долі. Де кулі свистять над головою. Де справжнє життя.

Але він не бере мене.

— Почекай, — каже він щоразу. — Ти ще мала.

Я не мала. Я бачила смерть. Я бачила насильство. Я бачила, як люди продають власних дітей. Що може бути страшнішим?

— Він просто боїться за тебе, — каже Елла.

— Він нічого не боїться.

— Він боїться втратити тих, кого любить.

— Він мене не любить.

— Ти так думаєш?

Я не відповіла. Тому що не знала.

Лука не розуміє, чому я зла.

— Візьми мене в тир, — каже він. — Там веселіше.

— Тир — це не справа.

— А що таке справа?

— Коли ти ризикуєш життям заради грошей.

— Звучить нудно.

— Це не нудно. Це важливо.

— Тоді навіщо тобі це? У тебе є все. Дім, їжа, одяг. Тобі не треба ризикувати.

— Мені треба довести, що я гідна.

— Гідна чого?

— Бути тут.

Лука нахилив голову набік. Він дивився на мене, як на загадку.

— Ти вже тут, — сказав він. — І нікуди не дінешся.

Я не знала, як пояснити йому те, чого сама не розуміла до кінця.

Я хотіла бути поруч із Віктором. Не як дитина. Як рівна. Як та, на кого можна покластися. Як та, кого не треба захищати.

Але він бачив у мені тільки Вовченя.

Маленьке, слабке, беззахисне.

Я не така.

Я доведу це.

---

Сьогодні вночі я не спала.

Віктор поїхав на переговори. Взяв із собою Луку. Лука сидить у машині, він у безпеці. Але я залишилась вдома. З Еллою.

— Він не хоче, щоб ти бачила те, що там відбувається, — сказала Елла.

— Я бачила гірше.

— Він знає. Але він хоче, щоб ти залишилась дитиною якомога довше.

— Я не була дитиною ніколи.

Елла обійняла мене. Міцно.

— Я знаю, — прошепотіла вона. — Але тут ти можеш бути дитиною. Хоч трохи. Дозволь собі це.

Я притулилась до неї. Від неї пахло ваніллю та безпекою.

— Я не вмію, — сказала я.

— Навчишся. Я поруч.

Ми сиділи на кухні, пили гарячий шоколад, чекали на Віктора. Він повернувся о третій ночі. Без Луки.

— Де він? — я схопилась.

— У своїй кімнаті. Спить. З ним усе добре.

А потім Віктор подивився на мене. Довго. Уважно.

— Ти чекала на мене?

— Ти не дозволяєш мені їздити з тобою. Я можу хоча б чекати.

Він усміхнувся. Вперше за цей вечір.

— Ти небезпечна, Вовченя.

— Чому?

— Тому що ти робиш мене слабким.

Він пішов до свого кабінету. А я залишилась стояти в коридорі, дивилась йому вслід і не розуміла, що він мав на увазі.

Я роблю його слабким?

Це було погано чи добре?

Я не знала.

Але вирішила: якщо я роблю його слабким, я зроблю його сильним. У будь-який спосіб.