Розділ 3

Анастасія

Перший місяць у домі Віктора

Я не звикла до тиші.

У будинку батька завжди було гучно. Крики, ляпаси, музика, гості. Хтось завжди приходив, хтось завжди вимагав, хтось завжди дивився на мене масними очима. Тут — тихо. Занадто тихо. Я не знала, що робити з цією тишею.

Перші дні я сиділа у своїй кімнаті. Дивилась у стелю. Думала. Про батька. Про дівчаток у підвалі. Про Віктора. Він не заходив до мене. Не говорив. Не намагався мене втішити. Він просто існував десь поруч, важкий і мовчазний, як скеля.

Елла заходила часто. Приносила їжу, одяг, книги. Вона не говорила зайвих слів. Просто ставила тарілку на стіл, дивилась на мене хвилину, виходила. Я не знала, чи їй байдуже, чи вона просто не знає, що сказати.

Лука заходив без стуку. Завжди.

— Чого ти не виходиш? — спитав він на третій день.

— Мені тут добре.

— Тут нудно. Ходімо, я покажу тобі тир.

— Навіщо мені тир?

— Ти ж хотіла навчитись стріляти. Я чув, як ти казала Віктору.

Я завмерла. Він чув. Значить, підслуховував. Нахаба.

— Не підслуховуй.

— А ти не кажи голосно.

Я не могла стримати усмішки. Він дивився на мене знизу вгору своїми великими очима, і в них не було ні страху, ні жалю, ні цікавості. Була просто дружба. Я ніколи не мала друга.

— Добре. Але якщо це пастка, я вдарю тебе.

— Домовились.

Він простягнув мені руку. Я взяла її. Його долоня була теплою й липкою від льодяника. Він завжди жував льодяники. Яблучні.

Тир був у підвалі. Велике приміщення з мішенями, зброєю на стінах, запахом пороху та мастила. Лука показав мені пістолет. Маленький, легкий.

— Це «берета». Віктор каже, що для початку найкраща.

— А ти з неї стріляв?

— Багато разів. Я влучаю в шістку з десяти.

— Це добре чи погано?

— Для дев'яти років — добре. Для дорослого — погано. Але я ще вчусь.

Я взяла пістолет. Важчий, ніж здавався. Холодний. Я тримала його обома руками, як бачила в кіно. Лука засміявся.

— Не так. Ти зараз вцілиш собі в ногу.

— Тоді покажи.

Він підійшов ззаду, поправив мої руки, пояснив, як тримати, як цілитись, як натискати на курок. Він був серйозним. Не сміявся. Не глузував. Просто вчив.

— Спробуй.

Я вистрілила. Куля пішла в молоко. Лука свиснув.

— Нічого. Віктор каже, що перші сто пострілів не мають значення. Важливі наступні.

— Скільки ти зробив?

— Тисячі три. Влучаю краще, ніж на початку.

— Ти ще малий.

— Я достатньо дорослий, щоб захистити себе.

Я подивилась на нього. В його очах не було дитячої безтурботності. Він бачив те, чого не повинна бачити дитина. Як і я.

— Ти тому їси льодяники? — спитала я.

— Що?

— Ти жуєш їх, коли хвилюєшся.

Він зніяковів. Сховав руки в кишені.

— Не твоє діло.

— Ми союзники чи ні?

Він подумав. Потім кивнув.

— Союзники не брешуть один одному.

— Тоді скажи правду.

Він замовк на хвилину. Потім сказав тихо:

— Коли мені було п'ять, я знайшов мамину подушку. Елла сказала, що мама намагалась задушити нею Віктора. Я не спав три ночі. А потім почав їсти льодяники, щоб не думати.

— А зараз думаєш?

— Іноді. Але менше.

Я підійшла до нього. Взяла за руку.

— Я теж боюсь темряви.

— Правда?

— Не темряви. Того, що в ній ховається.

Він міцно стиснув мою руку.

— Тут нічого не ховається. Віктор убив усіх монстрів.

— А ти? Ти вбивав?

— Ні. Але якщо треба буде — вб'ю.

Я повірила йому.

---

Ми стали нерозлучними.

Щоранку я тренувалась у тирі. Лука був поруч. Він показував мені прийоми, яких навчився від Віктора. Я показувала йому те, що бачила в будинку батька — як читати людей, як помічати брехню, як не показувати страх.

— Ти як доросла, — сказав він одного разу.

— Я ще дитина.

— Ні. Діти не дивляться так, як ти.

— Як?

— Наче чекають удару.

Я не відповіла. Він мав рацію.

Але з ним я навчилась розслаблятись. Він був дурним, смішним, завжди жував льодяники і ніколи не закривав двері. Він розповідав мені про школу, про вчителів, про хлопця, який дражнив його через те, що він «син мафіозі».

— Я хотів вдарити його, — сказав він одного разу.

— Чому не вдарив?

— Віктор сказав, що я маю бути розумнішим.

— І ти послухався?

— Ні. Я вдарив його наступного дня. Але ніхто не бачив.

Ми засміялись. Разом.

У ці моменти я забувала про батька. Про синці. Про підвал. Я просто була дитиною. Вперше за багато років.

---

Елла почала приходити до мене в кімнату вечорами.

Спочатку вона просто сиділа на стільці, дивилась, як я читаю. Не говорила. Потім одного разу принесла гарячий шоколад.

— Ти не спиш? — спитала вона.

— Не можу.

— Я теж.

Вона сіла на ліжко поруч. Від неї пахло ваніллю та тютюном.

— Чому ти боїшся темряви? — спитала я.

Вона завмерла. Подивилась на мене довго, уважно.

— Хто сказав, що я боюсь?

— Ти залишаєш нічник. Щоночі.

Вона всміхнулась. Гірко.

— Спостерігаєш?

— Це єдине, що я вмію добре.

— Ти вмієш більше. Ти сильна.

— Я не почуваюсь сильною.

— Сила не в тому, що ти почуваєш. Сила в тому, що ти робиш, коли тобі страшно.

Вона подивилась на мене. В її очах було щось, чого я не могла назвати. Повага? Здивування? Ні. Впізнавання.

— Моя мати намагалась мене вбити, — сказала вона раптом. — Коли мені було десять. Я спала. Вона взяла подушку й навалилась зверху. Я не могла дихати. Я дряпалась, билась, але вона була сильнішою. Врятував Віктор. Він відштовхнув її. А потім батько відвіз її до Швейцарії.