Розділ 2

Анастасія 

Той самий вечір

Я не спала.

У кімнаті пахло чистотою та милом. Не кров'ю. Не страхом. Не тим солодкувато-гірким запахом, яким пахли батькові друзі, коли нахилялись надто близько.

Я лежала на білій простирадлі, дивилась у стелю й не вірила, що я тут.

У стелі не було плям. Ні тріщин, у які я вдивлялась годинами. Тут було чисто. Світло. Безпечно.

Безпечно. Це слово не існувало для мене до сьогодні.

Особняк батька був палацом. Але кожна кімната пам'ятала мій крик. Особливо підвал. Там він навчав мене «бути гарною дівчинкою». Удари. Ляпаси. Коли я відмовлялась сідати на коліна до його друзів, він замикав мене в тісній кімнаті без їжі. Я могла сидіти там день. Два. Три.

Відчиняв, коли я ламалась. Коли плакала. Коли обіцяла бути слухняною.

Я ламалась щоразу. Але сьогодні прийшов він.

Віктор Кроул. Дон мафії. Найсильніший. Найстрашніший. Я чула це ім'я. Батько шепотів його в розмовах, коли думав, що я сплю. «Кроул не пробачає», «Кроул вбиває без попередження».

Його бояться навіть ті, хто носить золото.

І цей чоловік стояв у нашій вітальні, дивився на мої синці, і в його очах не було ні жадібності, ні байдужості. Він сказав: «Я називатиму тебе Вовченя». І простягнув руку.

Я взяла її без вагань.

Тому що це був мій єдиний шанс.

Тепер я тут. У його домі.

Тут пахне тютюном, шкірою та безпекою.

Віктор не торкався мене. Не дивився, як на річ. Не наказував сісти собі на коліна. 

Ніхто ніколи не питав.

Лука — смішний хлопчисько з льодяниками — назвав мене гарною та запропонував стати його дружиною. Я відмовилась. Але ми стали союзниками. Це краще.

Елла провела мене в цю кімнату. Сказала: «Тут ти в безпеці». Вона не обіймала мене. Не цілувала. Вона просто сказала правду.

Я лежу в ліжку й прислухаюсь. У домі тихо. Але я чую кроки за дверима. Важкі, впевнені. Віктор ходить коридором. Перевіряє, чи замкнені двері. Чи сплю я.

Я не сплю.

Я думаю про дівчаток у підвалі. Лупіту та Кармен. Їм сім і дев'ять. Вони не говорили англійською. Вони тільки плакали. Віктор забрав їх теж. Відвіз до притулку.

Він не монстр — подумала я. — Або монстр, але з правилами.

Я повернулась на бік. У кишені тримала льодяник, який дав Лука. Я розгорнула його. Яблучний.

Я лизнула. Солодкий. Справжній.

— Дякую, Луко — прошепотіла я в темряву. — Дякую, Вікторе.

Я заснула з посмішкою.

Вперше за дуже довгий час — без страху, що мене вдарять уночі.

Я спала міцно. Мені снився вовк. Великий, сірий, із холодними очима. Він ішов поруч зі мною.

Я не знала тоді, що цим вовком був Віктор.

І що він ітиме поруч зі мною ще дуже довго.