Розділ 29

– Все добре, Ельзо? – Кларіс підійшов до вовчиці, яка стояла на вулиці вдихаючи повітря. Її обличчя зблідло, а дихання почастішало.

– З цією вагітністю всі запахи загострюються й неможливо впоратися з нудотою. Важко пояснити. Адже, я відчуваю запах кожного вовка і чим ближче він до мене, тим сильніше врізається цей сморід. Раніше я не знала, як смердять інші вовки, а коли це все перемішується, то це просто нудотне комбо. – вовчиця не встигла договорити, вона присіла навколішки і її знудило на траву. – Пробач, що тобі довелося побачити це. – коли Ельзі стало трішки легше вона встала на ноги.

– Тримай. – Кларіс протягнув пляшку з водою та дістав хустку з кишені й дав вовчиці.

– Дякую. – вона відчувала ніяковість, адже зараз почувалася вразливою.

– Кая теж дуже чутлива до запахів, то ж не слід перепрошувати. Тобі мене не здивувати, повір. – він усміхнувся згадуючи ім'я своєї коханої й від цього Ельзі стало легше.

– У нас немає часу чекати до завтра. Ми не можемо дозволити собі такої помилки. Я вирушу на пошуки того вивертня зараз, щоб він привів у лігво. Бо якщо він попередить їх, то все що ми тут затіяли було марно. – Ельза поглянула на Кларіса, який задумався над її словами.

– Райлі втратив слід. Єдине, що нам лишається це розділити вовків на дві групи та прочесати завтра радіус місцевості, в якому теоретично може знаходитися лігво. Нам треба підготуватися та скласти план. Я б радився не квапитися, тим більше, що ми ступаємо по стежині, яка нікому незвідана. Якщо ти розумієш про що я. – він поклав руки у кишені та дивився на Ельзу, в очах якої горіла рішучість.

– Райлі все ж таки дещо не упустив. – вона хижо усміхнулася. – Кров, що лишилася від пораненого вивертня допоможе нам вислідити його. У мене є одна таємниця та сподіваюся, що це лишиться між нами.  – зазвичай незворушний Кларіс здивовано підняв брову, її слова викликали цікавість. – Достатньо краплі крові будь-якої істоти, щоб я відчула його слід, який приведе мене до нього. То ж нам пощастило, що Райлі не лише вижив, але й приніс те, що мені й було потрібно. – Кларіс не міг стримувати посмішки.

– Що ще ти приховуєш, вовчице? – він дивився з азартом та викликом, адже розумів, що почнеться полювання. А це розпалює звіра в середині в прагненні спіймати здобич. Та вони не підозрювали, що за ними спостерігає той, кого вони так прагнуть знайти. І він чув кожне їхнє слово, а отже ворог був на декілька кроків попереду, про що ні Ельза, на Кларіс не здогадуються.