Розділ 17

Сонце яскраво сяяло у вікна будинку, через що Ельзі довелося прокинутися. Та міцна хватка Тео не дала їй встати з ліжка.

– Цього разу не втечеш. – він обхопив її талію руками та закинув на себе продовжуючи міцно тримати її в обіймах.

– Нам треба йти, можливо, нас вже шукають. – Ельза вислизнула з обіймів Тео та сіла на ліжку.

Вовк тяжко видихнув та підсунувся до вовчиці ближче торкнувшись її чола своїм.

– Ну то нехай йдуть до біса. – він прикрив очі та ледь всміхнувся. – Невже ми не заслуговуємо побути трішки на одинці?

– Я можу лишитися, проте тоді доведеться відкласти мій переїзд до твого клану. – Ельза поклала руку на груди Тео перш ніж сказати це.

– Вмієш переконувати. – він неохоче відсторонився та вставши з ліжка підійшов до шафи, з якої дістав змінний одяг. – Тримай, здається вчора я трішки зіпсував твою жилетку. – вовк хижо усміхнувся та простягнув свою футболку. – Я в душ ти зі мною? 

– Навіть не знаю. – Ельза хитро посміхнувшись встала з ліжка та підійшла до Тео, який стояв біля дверей ванної кімнати. – А там вистачить місця на двох? Я люблю комфорт. – вона піднялася навпочіпки та вкусивши його за вухо прошмигнула у кімнату швидко зачинивши перед ним двері.

– Граєш з вогнем, люба! – вовчиця чула його важке дихання навіть за дверима кімнати. – ти ж не думаєш, що ці двері стануть перешкодою? – в його голосі вона відчувала загрозу, проте Ельза знала, що він цього не зробить, як би сильно цього не бажав

– Не має потреби, я звільнюся за десять хвилин! – вона швидко зняла одяг та стала під теплі струмені води, які стікали по її тілу. Вовчиця відчула щось нове, що її притягувало та лякало одночасно. Вона не відчувала такого навіть з Лайзо. Цей вовк її дратував, доводив до сказу, але в той самий час притягував до себе. Адже він не боявся її сили, як інші, а навпаки - приваблювала. З Лайзо все було інакше, вона не показувала справжню себе, щоб не злякати його. А з Тео це було зайвим, з ним вона не мусила одягати масок, щоб приховати свою сутність, бо вона його не лякала, а манила.

– Ти там надовго? – голос вовка вирвав її з думок, які затягнули її майже на пів години. Вона вимкнула воду та огорнувши себе рушником вийшла з кімнати, де на неї чекав Тео.

– Я зачекався. – він оглядав її з голови до ніг, а очі засяяли блакитним кольором, зараз на неї дивився вовк. – Проте, воно того варте. – він за декілька кроків опинився біля вовчиці й покинули вони хижину ближче до вечора.