20

Машина повільно загальмувала біля знайомого до найменших дрібниць будинку. Кожен куток цього місця нагадував про минуле — спогади наче в’їдалися в каміння й дерева довкола. Маша відчинила дверцята й вдихнула наповнене ароматами сосни та свіжоскошеної трави літнє повітря. Її погляд обійняв будинок — рідний і водночас чужий.

За кілька хвилин друга машина під'їхала слідом, і з неї вийшов Анатолій Всеволодович. Він спокійно вимкнув телефон, щось бурмочучи під ніс, ніби намагався приховати останню розмову.

— Мені не потрібні супроводжуючі, — твердо промовила Маша, навіть не озирнувшись. Її голос прозвучав як виклик.

— Вибач, але я не можу залишити тебе тут одну! — у його словах вчувалася вдавано турботлива тривога, але очі, наче два чорні маркери, ховали інший сенс.

— Це мій будинок, Анатолію. І я сама вирішую, що мені потрібно.

— Але ж ти знаєш, які тут небезпеки… Вовки… — він намагався посіяти сумнів, але наткнувся на її холодний погляд.

Маша підняла підборіддя й хижо всміхнулася:

— Це моя зграя, якщо ти не забув. Я — майбутня альфа. І саме тому мені не потрібні няньки.

— Але… — він почав було заперечувати, але замовк, коли побачив, як блиснули її очі.

— Хто накинув око на мою спадщину? — Маша зробила крок до нього, її постать випромінювала приховану загрозу. Її слова прозвучали майже шепотом, але в них була вся сила крижаного вітру, що пробирає до кісток.

— Що ти… Звідки ти це взяла? — Анатолій Всеволодович зробив вигляд, що здивований, але його плечі видали напруженість, а куточки губ смикнулися в нервах.

— Це ти? — її голос став холодним і твердим, наче лезо, що розтинає пітьму.

— Я… Я ж не знав, що ти вовчиця! — випалив він, і слово «вовчиця» прозвучало з особливим акцентом, з натяком на щось більше, але що саме було незрозуміло .

— Повторюю востаннє: мені не потрібні супроводжуючі, — різко відрізала вона.

Тиша повисла в повітрі, немов гієна, що виглядає, кого б схопити. Маша не відвела погляду, змусивши його відступити.

Дверцята її машини тихо клацнули. Звідти вийшла Соллі. Вона мовчки підійшла до Маші, поклавши руку їй на плече. Жодних зайвих слів — лише сила мовчазної підтримки.

— Що ж, залишайся тут і охороняй мою територію, якщо тобі так хочеться, — кинула Маша, навіть не дивлячись у його бік. Її слова були повними насмішки й зверхності.

Соллі та Маша, не озираючись, попрямували до будинку, залишивши Анатолія Всеволодовича з його думками та невпевненістю. Він провів їх поглядом, а в куточках його зімкнутих губ ховалася гірка поразка.

– Чого ти так із ним грубо? Він ще може тобі знадобитися, – обережно мовила Соллі, коли за ними зачинилися важкі двері будинку.

– Ти його просто не знаєш, – відрізала Маша.

Раптом Соллі зупинилася, наче врізалась у невидиму стіну. Її очі розширилися, губи здригнулися, а тіло напружилося, немов пружина. Вона вдихнула повітря різко, наче хижак, що уловив запах здобичі.

– Що сталося? – прошепотіла Маша, застигаючи поруч.

Соллі лише приклала палець до губ, жестом закликаючи до тиші. Її рухи стали раптово різкими. Вона кинулася вперед, залишивши подругу позаду. Маша здивовано зиркнула на неї й побігла слідом.

Соллі швидко промчала вузьким коридором, забігла по старих дерев’яних сходах на другий поверх і різко схопилася за дверну ручку кабінету. Метал дзенькнув, але двері навіть не поворухнулися. Замкнені. Вона стиснула зуби, зупинившись лише на мить, а потім нервово роззирнулася, немов шукала інший шлях.

– Це батьків кабінет, – прошепотіла захекана Маша, підбігаючи до неї. – Він завжди замкнений.

– Там хтось є, – тихо, але твердо відповіла Соллі, не відводячи погляду від дверей.

Маша насторожено прислухалася, але крізь напружену тишу не було чути нічого, крім їхнього дихання. Вона хотіла вже заперечити, як раптом на першому поверсі гучно грюкнули двері.

Дівчата зірвалися з місця й майже одночасно побігли вниз, обганяючи одна одну. Серце Маші шалено калатало, ноги ковзали на старому паркеті.

У вхідних дверях стояв Анатолій Васильович. Він зняв капелюха, але виглядав спокійним і трохи здивованим їхнім поспіхом.

– Що трапилося? – запитав він, поглядом ковзаючи по розгублених обличчях дівчат.

– В домі хтось є! – видихнула Соллі, намагаючись перевести дух.

– Можливо, вам здалося? – він підняв брови, озираючись навколо. – Тут нікого не може бути.

Соллі нервово глянула на сходи. Її очі ще раз ковзнули по стінах і дверях, але відчуття тривоги не відпускало.

– Ходімо, треба все оглянути, – сказала Соллі, вже прямуючи до вітальні.

Дівчата рушили вглиб будинку, їхні кроки тихо відлунювали під склепінням. У просторій вітальні панувала майже стерильна чистота: жодної порошинки, кожна річ лежала на своєму місці. На столику біля дивана стояла склянка з віскі – напівпорожня, краплі на стінках ще не встигли висохнути.

– Тут точно хтось був! – Соллі схопила склянку й підняла її до світла, оглядаючи, немов це була вулика підказка.

– Та це, мабуть, стоїть тут уже пів року, не менше, – пробурмотів Анатолій Васильович, нібито безтурботно, але його очі ковзнули вбік.

– За пів року рідина давно б випарувалася, – заперечила Соллі, піднімаючи підборіддя. У її голосі прозвучала непохитна впевненість. – До того ж тут ніде ані пилинки. Отже, тут постійно прибирають.

– То, може, це прибиральники випили? – він спробував удавати легковажність, знизуючи плечима, але Соллі обернулася до нього різко, як кішка, що відчула загрозу.

– Вони б не залишили склянку на столі, – сказала вона, притишеним, але рішучим голосом. – Тим більше в такому місці. Якщо тут прибирають, то з особливою ретельністю.

Анатолій Васильович потягнувся до склянки, але зупинився, коли Соллі поклала її на місце.

– Добре, добре, – сказав він нарешті, роблячи крок назад. – Це могли бути охоронці. Вони ще ті хлопці. Напевно, випили та втекли, як тільки почули, що хтось увійшов у будинок.