18

Лілія, Соллі і Маша різко обернулися. Позаду, неначе виростаючи з нічної тіні, стояли Паша та Леон.

Леон нахабно посміхався, спершись на дерево, тоді як Паша виглядав серйознішим, але в його очах теж читалася цікавість.

— А ти сміливий, Леоне, — протягнула Соллі, її голос став низьким і оксамитовим. Вона зробила кілька повільних кроків до нього, ніби танцюючи. Її бірюзові очі мерехтіли у світлі, що падало з тераси, і в них плескалися пустощі. — Відьми, кажеш? Не боїшся, що ми щось із тобою зробимо?

— О, я б навіть не проти, — підморгнув їй Леон, граючи в цю небезпечну гру.

— Обережно, бо в мене дуже... гнучка уява, — додала Лілія, підійшовши ближче. Її рухи були граціозними, а погляд ковзав по Леонові, мов тепла хвиля. Вона зупинилася поруч із Соллі, спершись на перила тераси. Її губи розтягнулися в хитрій усмішці.

— Щось підказує мені, що ваша уява більше зосереджена на прокльонах, ніж на інших... чарах, — кинув Леон, намагаючись не здавати позицій.

— Ти навіть не уявляєш, яка я багатогранна, — Соллі провела рукою по своєму волоссю, яке легенько спалахнуло білим сяйвом. Її усмішка була майже звабливою, але в ній залишалася нотка небезпеки.

— Дівчата, може, досить? — тихо, але впевнено сказала Маша, перериваючи їхню гру. Вона подивилася на Пашу, який, на відміну від Леона, зберігав серйозність.

— Та ну, Маша, — втрутився Леон, кидаючи швидкий погляд на неї, але одразу повернувшись до Соллі та Лілії. — Мені подобається ця "відьомська" компанія. Ви ж, мабуть, ще й заклинання якісь знаєте?

— Заклинання — це лише слова, — відповіла Лілія, відкинувши з плеча пасмо волосся, ніби мимохідь, але її погляд був впертим і гострим. — Я працюю більше з... енергією.

— І почуттями, — додала Соллі, нахилившись ближче до Леона. Її голос став ще тихішим, майже шепотом. — А ти, Леоне, готовий довірити мені свої почуття?

Леон ковтнув, але не відступив.

— Дівчата, — перебив їх Паша, його голос звучав спокійно, але з прихованим наказом. — Ми не прийшли сюди обговорювати магію.

Соллі і Лілія зітхнули синхронно, неначе шкодуючи, що їхню гру перервали.

— Ну добре, — Соллі вклонилася трохи жартома, але з граційністю, яку неможливо було не помітити. — Якщо ви тут, щоб урятувати світ, ми вас не затримуватимемо.

— Але знай, — Лілія хитро посміхнулася, її погляд уп'явся в Леона, — якщо раптом стане страшно, я завжди поруч, щоб... підтримати.

Леон усміхнувся у відповідь, але в його очах блиснув блиск розгубленості. Паша лише скоса зиркнув на нього, буркнув щось незрозуміле і пішов уперед, не звертаючи уваги на гру дівчат.

Маша мовчки подивилася на обох жінок, які тепер виглядали абсолютно безтурботними. Вона розуміла, що їхні жарти — лише поверхня, але це було настільки переконливо, що навіть вона на мить повірила в цю легкість.

Коли всі сіли за стіл, атмосфера в кімнаті змінилася, але напруга між деякими з присутніх залишилася. Паша без вагань зайняв місце поруч із Машею, майже ненароком простягнувши руку до її плеча, ніби перевіряючи, чи вона почувається комфортно. Він був уважний, але його турбота не здавалася нав'язливою, більше схожою на щось інстинктивне.

Леона, здавалося, посадили спеціально між Соллі та Лілією, і це було помилкою для нього. Обидві дівчини, мов дві хижачки, без упину обмінювалися двозначними жартами, легкими дотиками та чарівними посмішками. Їхня гра була настільки майстерною, що Леон спочатку намагався жартувати у відповідь, але вже за пів години виглядав так, ніби сидить на розпеченому вугіллі.

— Тобі не жарко, Леоне? — з удаваною турботою запитала Соллі, нахиляючись ближче до нього і кладучи свою прохолодну долоню на його зап'ясток. Її голос був тихим і трохи грайливим.

— Та ні... все гаразд, — відповів Леон, хоча в його голосі вже пробивалися нотки розгубленості.

— Точно? Бо виглядаєш так, ніби ось-ось згориш, — додала Лілія, ледь торкнувшись його плеча. Її пальці залишили легке, майже невловиме тепло, яке тільки посилювало його незручність.

Паша з боку злегка усміхнувся, помітивши, як Леон намагається втримати гідність у цій ситуації. Але йому було не до жартів. Він зосередився на Маші, яка виглядала задумливою і трохи напруженою.

— Ти добре себе почуваєш? — тихо запитав він, нахиляючись ближче, щоб тільки вона могла почути.

Маша кивнула, але її очі все ще були трохи відчуженими.

— Просто трохи стомилася... і все це... — вона кивнула в бік Соллі та Лілії, які явно не давали Леонові перепочити.

— Не переймайся, — його голос був спокійним і теплим, як м'який шепіт біля вогню. Він поклав свою руку поверх її, легко притиснувши, щоб вона відчула його підтримку. — Якщо що, я поруч.

Маша трохи розслабилася, відчуваючи його турботу. Вона дозволила собі коротко усміхнутися й тихо промовила:

— Дякую.

У цей момент Леон підскочив, ніби від дотику гарячого вугілля, і всі обернулися до нього.

— Дівчата, можна трохи простору? — нарешті випалив він, явно на межі.

Соллі та Лілія розсміялися, але їхній сміх був легким і беззлобним.

— Пробач, Леоне, — промовила Соллі, все ще трохи посміхаючись. — Просто я люблю випробовувати чужу витримку.

— Ти тримався довше, ніж я очікувала, — додала Лілія з лукавим поглядом.

Паша лише зітхнув, трохи похитуючи головою, але знову зосередився на Маші, яка тепер ледь стримувала сміх. Його легка усмішка і спокійна впевненість залишалися незмінними, як і обіцянка підтримки.

— Я хочу додому, — Маша тихо подивилася на Пашу, її голос звучав втомлено, але рішуче. — Виклич мені, будь ласка, таксі. Я сьогодні неймовірно втомилася.

Паша нахмурився, нахиляючись ближче до неї.

 — Я тебе відвезу, — впевнено відповів він.

— Ні, дякую, — Маша підняла руку, ніби ставлячи невидиму перепону. Її губи кривила ледь помітна усмішка. — Тобі з Соллі треба око не зводити. Здається, вона розійшлася, — додала вона пошепки, ледве стримуючи сміх.

Соллі, яка саме мило бесідувала з Леоном, раптом повернула голову. Її очі блиснули, а на обличчі з'явилася хитра посмішка. — Я не залишу тебе саму, — твердо сказала вона, але в її голосі звучала тепла ніжність.