16

— Про мертвих або добре кажуть, або ніяк, — голос Леона був стриманим, майже байдужим. Він зупинився, коли його спина вже була повернута до Маші. — Вибач, дівчинко, але тобі краще нічого не знати про неї.

Маша відчула, як ці слова пронизали її, мов крижаний вітер. Леон говорив, не повертаючи голову, але навіть так вона помітила, як його плечі напружились. Він був спокійний, надто спокійний, але ця напруга виказувала, що всередині нього вирувала буря.

Коли він нарешті рушив далі, його обличчя залишалось непроникним, однак думки вирували, наче зірвані ураганом хвилі.

Отже, вона — дочка Північного. Леон згадав її обличчя: чисті риси, ніжна шкіра, але очі… У цих очах було щось невловимо знайоме. Вона не схожа на свого батька, — подумав він, згадавши людину, яку він зневажав більше за будь-кого. А от на мене… Але це неможливо!

Ця думка прокралася до його свідомості, змушуючи кров холонути в жилах. Неможливо. Не може бути. І все ж...

Її мати…

Спогади вирвалися з глибоких надр його пам’яті, мов отрута, яку він довго намагався там замкнути. Луна. Тендітна, красива, але непокірна. Її голос, її сміх, її теплі руки… Вони були разом, хоча й розуміли, що це не триватиме довго. Її смерть тоді здалась йому несправедливим ударом долі. Він поховав ці почуття, але тепер…

Чи могла Маша бути його донькою?

Він зупинився, схопившись за цю думку, мов за гострий клинок. Так, вони були разом. Так, між їхньою останньою зустріччю і народженням цієї дівчини минуло трохи більше двох років. 

Але її очі…

Він згадав, як дивився в них, і вперше відчув себе розгубленим. Це було дивне відчуття — дивлячись у її очі, він бачив щось знайоме, щось, що належало йому.

Леон різко відкинув цю думку.

Ні! Це маячня! Я приїхав сюди не заради цього. Я шукаю білу вовчицю. Який стосунок це має до неї?

Леон згадав як  сидів за кермом свого чорного джипа, який плавно ковзав по шосе, обрамленому густими зеленими деревами. Літнє сонце тільки сходило  за горизонта, наповнюючи собою небосхил розфарбовуючи золотисті смуги на небі. Відчинене вікно наповнювало салон теплим повітрям, змішаним із запахом трави та дороги, але він цього не помічав. Його думки були далеко звідси, зосереджені на одній загадці, що мучила його останні кілька тижнів.

Біла вовчиця.

Спогади вихором проносилися в його голові. Вперше він побачив її на короткому відео, яке з'явилося в мережі кілька тижнів тому. Вона промайнула між дерев на кордоні Північного та Південного ареалів. Граціозна, мов тінь, майже примарна у своєму русі. Тоді його охопив гнів, гарячий і раптовий. Він був упевнений, що це хтось із його зграї, хто порушив кордон без дозволу. Білі вовки були майже зниклим видом, і всі вони були в його ареалі . 

Але цієї ночі в мережі з'явилося інше відео. Довше. Чіткіше. І тепер Леон бачив її зовсім по-іншому. Ця біла вовчиця була незнайомою. Не з його зграї, не з його ареалу. Але щось у ній зачепило його так, як ніщо раніше. Її рухи, її погляд крізь камеру — усе це говорило про незвичайну силу та витонченість. І, що найважливіше, про щось знайоме.

Він не міг сидіти склавши руки. Не тепер.

Дорога вела його до Харкова, де він сподівався знайти відповіді. Машина рухалася швидко, випереджаючи супровідні авто, які йшли трохи позаду. Леон мовчки спостерігав за пейзажами, які змінювалися навколо. Раптом його увагу привернув старенький "Жигуль", що проїжджав назустріч.

Він впізнав його одразу. Павло.

Крізь тоноване скло було видно, як Павло напружено дивиться вперед, міцно тримаючи кермо. Леон скрипнув зубами, але не зупинився. Це був не той момент, щоб влаштовувати сцену на дорозі. Він мав справи серйозніші.

Добравшись до зграї Павла, Леон відчув, як напруга у повітрі змінилася. Тут його не радо вітали. Він бачив це у поглядах вовків, у напружених рухах їхніх тіл. Питання про білу вовчицю зустріли мовчанкою. Вони не скажуть ні слова — це було ясно з першого погляду.

Але Леон був не тим, хто зупиняється перед мовчанням. Він швидко залишив кількох своїх людей у зграї Павла, наказавши їм зібрати всю можливу інформацію, і сам рушив до Києва.

Швидка їзда трохи заспокоювала його, але не знімала головного питання. Мій нащадок? Це виключено. У мене їх немає. Я — єдиний Альфа, який залишився без спадкоємців.

 А тепер Маша… Її риси, її постава, навіть те, як вона рухалась, — у всьому цьому було щось знайоме. Щось, що не давало спокою.

Невже вона могла бути моєю дочкою?

Леон знову відкинув цю думку, як відкидають отруйний шип.

Ні! Це маячня! Я би знав. Я би відчув. Це було б очевидно.

Але сумнів уже вкоренився, як насінина, що проростає у темряві. Леон не міг позбутися відчуття, що ця зустріч була не випадковою. Що щось більше ховається за цією дівчиною, за її загадковим минулим.

Він зробив крок уперед, залишаючи Машу позаду, але буря всередині не стихала.

Якщо вона не моя донька, тоді хто вона? І чому дивлячись у її очі, я бачу себе?

Сльози зрадницьки навернулись на очах у Маші, затуманюючи погляд. Вона різко відвернулась, боячись, що хтось помітить її слабкість. Що такого зробила її мати? Чому про неї всі мовчать, немов це заборонена тема? Ці запитання били по серцю, мов удар гонга, віддаючись важким тягарем у душі. Відчуття, що їй щось приховують, роз’ятрювало рани.

Не в змозі більше залишатись у цьому задушливому просторі, Маша раптом схопилась і вибігла з кафе. Вона ледь стримувала бажання просто втекти, кудись подалі.

Літнє повітря зустріло її теплим обіймом, але полегшення не принесло. Воно було густе й важке, ніби розтоплений мед, яким наповнювались легені. Маша зупинилась біля входу, спробувала вдихнути глибше, але замість спокою отримала лише новий сплеск тривоги. Вона почала ходити туди-сюди, стискаючи долоні на грудях, намагаючись зібратись докупи.

За якийст час їй вдалося трохи заспокоїтись. Її погляд почав мимоволі блукати довкола. І раптом вона помітила кортеж дорогих чорних машин, що стояв біля ресторану. Вони виглядали чужорідно, мов осколок іншого світу, що випадково опинився тут. Блискучі лаковані кузови, ретельно доглянуті й блискучі під полуденним сонцем, миттєво привернули її увагу.