15

Коли вони дісталися до ресторану, офіціант зустрів їх біля входу. Його обличчя мало невпевнений вираз, немов він знав щось, чого їм краще не знати.

– На жаль, весь другий поверх сьогодні заброньований, – промовив він, обережно розглядаючи гостей.

Маша звузила очі, її погляд був таким, що офіціант мимоволі зробив півкроку назад.

– Увесь другий поверх? – вона промовила повільно, майже протяжно, наче підозрювала, що він їй бреше.

– Так, пані, – винувато відповів він. – Але ми можемо запропонувати вам чудовий столик на першому поверсі.

Маша злегка стиснула губи, але через кілька секунд кивнула.

– Добре, ведіть.

Офіціант одразу ж розвернувся, жестом показуючи дорогу, але не встигли вони пройти й кілька кроків, як за столиком біля вікна з’явилася знайома фігура.

– Які люди! – озвалася Лілія, посміхаючись настільки загадково, що Маша відчула, як її починає дратувати ця жінка.

– І що ти тут робиш? – із підозрою запитала Соллі, зупиняючись. – Ти нас переслідуєш?

Лілія злегка розсміялася, відкинувши назад своє довге волосся.

– Здались ви мені! – вона зробила паузу й подивилася на Соллі так, ніби говорила щось очевидне. – Тут більш крупна рибка має плавати. Я б навіть сказала – лев.

На цих словах Паша завмер. Його очі звузилися, а пальці, що були в кишені, стиснулися в кулак.

– Ми йдемо звідси, – різко сказав він таким тоном, який не допускав заперечень.

– Іди, якщо хочеш, – відмахнулася Маша, обернувшись через плече. – Я хочу їсти, тому залишаюся.

Вона рушила вперед, навіть не зупинившись, щоб переконатися, чи хтось іде за нею. Соллі, кидаючи невдоволені погляди в бік Лілії, поспішила слідом. Паші нічого не залишалося, окрім як піти за ними, але його рухи були нервовими, наче він очікував пастки.

Лілія ж, як ні в чому не бувало, встала з-за свого столика й повільно попрямувала слідом за їхньою групою.

– Я так і знала, що вона нас не відпустить, – прошепотіла Соллі, нахиляючись до Маші.

– Нехай сидить, якщо хоче, – відповіла та. – Але якщо щось утне, я їй покажу, де раки зимують.

Коли вони розмістилися за столиком у кутку залу, атмосфера була напруженою. Паша вибрав місце так, щоб бачити вхід і кожного, хто заходить. Соллі сіла поруч із Машею, а Лілія, як завжди, зайняла місце трохи осторонь, намагаючись продемонструвати свою «незалежність».

– Другий поверх, – пробурчала Соллі, не зводячи очей із стелі. – Хто ж ці «таємничі гості»?

– Хто б це не був, вони не мають жодного стосунку до нас, – спокійно сказала Маша, хоч і сама відчувала певне занепокоєння.

У цей момент з’явився офіціант із меню. Його руки тремтіли, і він поспішив покласти їх на стіл, щоб цього не було так помітно.

– Все гаразд? – запитала Маша різко, примруживши очі.

– Т-так, звичайно, пані! – відповів той, намагаючись усміхнутися. – Просто… Нервую. Сьогодні багато поважних гостей.

Маша довго й пильно дивилася на нього, поки той майже не впав у паніку.

– Добре. Тоді мені стейк середньої прожарки й негазовану воду, – нарешті відрізала вона.

Соллі додала своє замовлення, але Лілія лише ледь посміхнулася:

– Кава. Чорна.

Паша подивився на неї, склавши руки на грудях.

– Я гадав, ми прийшли сюди їсти, – з сарказмом кинув він.

– Дехто прийшов спостерігати, – відповіла Лілія, не зводячи погляду з офіціанта.

Її слова зависли в повітрі, додаючи ще більше напруги до й без того незручної ситуації.

Маша відчула напругу, наче туга струна звучала десь усередині, і зрозуміла – цей вечір у ресторані обіцяє бути довгим. У повітрі висіло щось важке й невловиме, щось, що змушувало її шкіру покриватися мурашками.

Вона відсунула стілець і підвелася, майже недбало кинувши через плече:

– Хвилинка, припудрю носика.

Маша швидко зникла у напрямку вбиральні, хоча насправді їй потрібен був не косметичний привід, а хоча б кілька хвилин, щоб розібратися в собі. Її серце билося прискорено, а тривога розливалася хвилями десь у грудях. Прямуючи через зал, вона уважно озиралася, фіксуючи розташування столиків, людей, навіть дрібниці: хтось сміявся, хтось схилився над телефоном, у куточку офіціант відкривав пляшку вина. Її погляд ковзнув до сходів, що вели на другий поверх, і вона відчула щось дивне – майже невидиму присутність. Там, за перилами, ніби приховувалася чиясь увага.

Коли вона повернула за кут, то майже зіткнулася з високим чоловіком. Він був настільки швидкий і граційний, що відхилився з легкістю, наче передбачив рух. Його довге біляве волосся блиснуло в світлі ламп, а крижано-сині очі пильно й зосереджено дивилися на неї.

– Вибачте, – коротко сказала Маша. Її голос був стриманим, але в ньому звучала холодна обережність.

– Нічого страшного, – відповів він низьким, рівним тоном, ніби не поспішаючи оцінював її. Потім, майже собі під ніс, додав: – Хто б міг подумати…

Маша миттєво насторожилася. Її очі звузилися, а спина ледь відчутно напружилася.

– Що? – різко запитала вона.

Чоловік не відповів одразу, лише трохи нахилив голову, уважно вдивляючись у її обличчя, наче шукаючи щось знайоме.

– У вас знайомі риси, – сказав він нарешті. Його голос залишався спокійним, але в цих словах відчувалася тінь якогось давнього болю.

– Може, ви мене з кимось плутаєте, – з усмішкою відповіла Маша, хоча її очі залишалися холодними.

Чоловік ледь помітно усміхнувся куточками губ.

– Можливо. Але ви дуже схожі на одну жінку… яку я знав. От тільки очі. Якби не вони, я б подумав, що це вона.

– І як звали цю жінку? – у тон йому відповіла Маша, піднявши брову. – Не думаю, що в світі є хтось, схожий на мене.

Його посмішка стала сумнішою, а погляд на мить затуманився.

– Луна, – тихо промовив він.

Маша завмерла, відчуваючи, як це ім’я тягне за собою хвилю незрозумілих, але глибоких емоцій. Її губи самі повторили:

– Луна…

Луна...

Це її мати.

Маша застигла, ніби хтось раптово зупинив час. Слова чоловіка розривали тишу в її голові, луною відбиваючись десь у найглибших куточках свідомості. Скроні пульсували, серце билося так швидко, що, здавалось, воно ось-ось вирветься з грудей. Її пальці на мить злегка затремтіли, але вона вчасно сховала руки за спину, щоб він цього не помітив.