13

Приблизно в цей час до мене підійшов Паша. Його погляд був зосереджений і напружений. Він легко взяв мене за руку, потягнув убік, подалі від Лілії та Соллі, які розмовляли, як давні знайомі, хоча їхні теми залишалися для мене загадкою.

— Ми дуже вчасно приїхали, — тихо сказав він, схилившись ближче. — Твоя зграя збирається через годину в офісі твого батька.

Мій шлунок стиснувся від цих слів, але я лише кивнула, приховуючи тривогу.

— Добре, — відповіла я коротко і, вдихнувши глибше, попрямувала до Соллі.

Лілія саме захоплено говорила, її слова лунали, ніби дзвінкий потік, який не можна зупинити:

— Що таке Бог? Це порожнеча. Чим щільніше створіння, тим менше в ньому Бога, але тим більше воно — його продовження. Щільність тіла, плоть... Дух святий — це простір. Святий дух створив плоть, щільність, людину. Людина має плоть, тобто щільність, свою думку...

Вона говорила так, ніби читала давно відому істину, але в кожному її слові була власна інтерпретація, яка викликала відчуття якогось дивного тривожного осяяння.

— Кхе-кхе, — тактовно перервала я її тираду, намагаючись не бути різкою, але і не залишати це безкінечне філософствування без реакції.

Лілія і Соллі синхронно обернулися до мене, їхні погляди пронизували мене допитливо.

— Мені потрібно відійти, — сказала я, і на обличчі Соллі з’явився вираз стурбованості.

— Що сталося? — швидко спитала вона, її голос трохи здригнувся.

Лілія теж придивлялася до мене, наче намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Моя зграя, — відповіла я, дивлячись у її очі. — Вони збираються. Я маю там бути.

Я розвернулася й попрямувала до Паші, але раптом відчула, як рука Соллі схопила мою.

— Що ти збираєшся робити? — запитала вона, у її голосі звучав настійливий інтерес, а в погляді читалася тривога.

Я зупинилася і, не повертаючи голови, коротко відповіла:

— Вигризатиму своє!

Позаду стояла трохи розгублена Лілія, але я вже не дивилася в її бік. Паша, Соллі і я сіли у старенький «Запорожець», що здавалося ще більш іронічним з огляду на те, що нас чекало попереду.

Дорогою до офісу батька в моїй голові вирували тисячі думок. Я намагалася зібратися, але слова Лілії про Бога та щільність плоті плуталися з тривожними думками про зграю, яка мене чекала. І чи чекала?

— Все гаразд? — перервав мої думки тихий голос Соллі.

Я кивнула, намагаючись виглядати впевнено, хоча всередині відчувала, як усе тріщить і пульсує. Її погляд залишався стурбованим, а Паша раз у раз переводив очі з дороги на мене, мовчки оцінюючи мій стан.

Ми зупинилися біля будівлі, яка виросла переді мною як мовчазний монумент спогадів і нової реальності. Машина затихла, а я затримала подих. Це було як затишшя перед бурею. Зараз я зайду туди і побачу все на власні очі. Вийшовши з машини, я відчула на собі пильні погляди Соллі та Паші. Їхні побажання удачі залишилися за спиною, але напруження, яке вони несли, залишилося зі мною.

Скляні двері пропустили мене всередину, віддзеркалюючи моє обличчя, з якого я намагалася стерти всі сліди нерішучості. Просторий хол був заповнений тишею, розбавленою лише м'яким клацанням клавіатури за ресепшеном. Молода дівчина з ідеальною укладкою посміхнулася, але її голос не дійшов до моєї свідомості — я пройшла повз, ніби крізь примар. У голові гуділо.

Біля ліфта я на мить зупинилася, вдихнула. Ось він, шлях угору, шлях до відповідей, шлях до того, що належить мені. Але ледве я встигла натиснути кнопку виклику, як переді мною виросли двоє охоронців, схожих на скелі, які нависали темною тінню. Їхня поява здалася недоречною, навіть ворожою.

— Туди не можна. Це приватна власність, — сказав один із них, його голос звучав низько і твердо, як удар об метал.

Я підняла на нього погляд, і в голові спалахнув образ минулого: тут ніколи не було охорони. Чому зараз? Що змінилося?

— Це МОЯ власність! — мої слова прозвучали як грім, розрізаючи простір між нами. — Я — Марія Північна!

Ліфт нарешті прибув із м'яким дзвінком. Двері повільно розчинилися, і я впевнено ступила всередину. Але щойно двері почали зачинятися, охоронець швидко поставив ногу на поріг, не даючи їм зімкнутися.

— Ви маєте записатися на прийом, — почав він, його тон став більш наполегливим. — Ми не можемо вас пропустити...

Його напарник тим часом зайшов до ліфта і навис наді мною, створюючи тиск своїм фізичним переважанням. Його голос звучав надто близько, майже у вухах:

— Пройдімо, ви запишетеся, вам призначать час прийому...

Ці слова стали останньою краплею. Щось у мені клацнуло. Глибоко всередині, у темних закутках душі, прокинулася стара, первісна сила. Розлючена вовчиця. Моє дихання стало глибшим і різкішим, а в горлі прорвалося гарчання, низьке, тваринне, яке наповнило вузький простір ліфта.

Охоронець, який стояв поруч, відступив на крок, його самовпевненість дала тріщину. Той, що тримав двері, теж завмер, очевидно, не очікуючи такого від мене.

— Відійдіть, — прошипіла я, дивлячись прямо в очі тому, хто стояв переді мною. — Ви не маєте уявлення, із ким зв'язалися.

Їхні тіні більше не здавалися такими незламними. Охоронець у ліфті на мить затримав погляд на моїх очах, але, ніби відчувши щось за межею людського, здав назад.

— Не змушуйте мене повторюватися, — додала я, моє гарчання ще не стихло.

Я повільно вдихнула, намагаючись заспокоїтись, але всередині почала підніматися лють. Низький рик вирвався з грудей сам собою. Вовчиця прокидалася, спалахуючи гарячим полум’ям у моїх венах

— Вибачте, не впізнали, — пробурмотів він, але додав: — У нас суворий наказ: нікого сьогодні не пускати.

Мені здалося, що його голос відлунював у ліфті, давлячи на вуха. Гострий запах одеколону змішувався із запахом металу.

Мене це остаточно роздратувало. Я відчувала, як вовчиця усередині рветься назовні. Її погляд — холодний, незламний, жорсткий — заповнив мої очі.

Я зосередилася, і світ ніби стиснувся в одну точку. Охоронці раптом послабили свої позиції. Їхні плечі опустилися, постаті ніби зменшилися. Один із них здавлений сів навпочіпки, інший кволо відступив, звільнивши двері.