12

Наступного ранку я прокинулася знаменитою. Точніше, не я, а біла вовчиця.

У соціальних мережах з’явилися сотні мемів. Один із найпопулярніших — я і ДіКапріо на "Титаніку". Підпис: "Хто кого врятував? Я його! І ще половину "Титаніка"." Люди жартували, малювали карикатури, але ніхто не знав, хто я насправді. Навіть я не до кінця розуміла, як усе сталося.

Я лежала на ліжку, гортаючи телефон. Кожна друга публікація у стрічці була про білу вовчицю. Відео, фото, теорії, припущення. З одного боку, це мене дратувало, а з іншого — я не могла відвести очей. Особливо, коли натрапила на повне відео того самого випадку.

Це було довше й емоційніше, ніж короткі уривки, які я бачила раніше.

На записі було видно, як двоє дітей — хлопчик і дівчинка — стояли біля берега озера, постійно озираючись. Телефон в руках хлопчика показував дівчинку та його.  Їхні рухи були поспішними, видно було, що вони втекли від когось. Ось вона, широко усміхаючись, зняла взуття й зробила кілька впевнених кроків у воду.

– Дивись, як я вмію! – її голос був дзвінким і гордим.

Вона запливла досить далеко, крок за кроком, все далі й далі. Її рухи були невпевненими, але рішучими.

Брат стояв на березі, знімаючи все і коментуючи наче він справжній репортер. Його посмішка почала зникати, коли дівчинка заплила на середину озера.

– Вернись! – крикнув він.

Але вона лише махнула рукою і попливла далі. Ще кілька рухів, і раптом її руки завмерли. Потім почалася паніка. Дівчинка хлюпала руками, намагаючись триматися на поверхні, але вода затягувала її вниз.

У цей момент з кущів вибігла жінка — їхня мати. Вона кричала так, що мурашки пробігали по шкірі. Вона металася по березі, але ступити у воду не могла.

– Хтось! Допоможіть! – вона благала, плачучи.

І тут із лісу з’явилася біла тінь. Вона рухалася плавно, мов привид. Це була вовчиця. Її білі лапи безшумно торкалися землі, і за мить вона вже стояла на березі.

Мати завмерла. Її крик обірвався, а руки тремтіли, коли вона намагалася захистити сина, який притулився до її ноги.

Вовчиця не звертала на них уваги. Вона стрибнула у воду, зникнувши під поверхнею, й попливла туди, де зникла дівчинка.

Час ніби зупинився. Мати кричала, хлопчик знімав, але все змішувалося у незрозумілий гул. Камера в руках хлопця трусилася, а кадри були розмитими.

Раптом вода розірвалася, і з глибини з’явилася вовчиця. Вона тримала дівчинку за комір сорочки, обережно, але міцно. Мати завмерла, дивлячись, як звір із дитиною в зубах вибирається на берег.

Вовчиця поклала дівчинку на траву. Вона лежала без руху. Мати метнулася до неї, але вовчиця гаркнула. Її гарчання було глибоким і застережливим.

Жінка затихла. Вовчиця повернула голову, оглянула дівчинку, ніби переконуючись, що все в порядку. І лише тоді, одним різким рухом, зникла в лісі.

Камера все ще записувала. Видно було, як мати трясе дівчинку, намагаючись привести її до тями. Хлопчик більше не коментував — він просто ридав. Нарешті дівчинка кашлянула і розплющила очі.

– Жива! Жива! – закричав хлопчик.

Камера трусилася, показуючи то маму, то дівчинку, то небо. На цьому відео закінчилося.

Я видихнула. У голові крутилися десятки думок, але одна переважала все: "Я була там. І я це зробила".

До кімнати хтось зайшов.

— Можна? — почувся голос Паші. Він стояв на порозі, усміхнений і збуджений, ніби приніс із собою якісь великі новини.

— Щось термінове? — запитала я, піднімаючи брову. Паша ніколи не заходив до мене вранці, та й о цій порі зазвичай уже був на роботі. Його поява була не просто несподіваною — вона викликала підозру.

— Я взяв вихідний! — заявив він, широко посміхаючись, і нахилився, щоб чмокнути мене в ніс.

— Не роби так! — відсахнулася я, притискаючи долоню до ображеного носа.

— Як? — його очі хитро блиснули.

— Те, що я не пам’ятаю, чому ти цілуєш мене в ніс, не дає тобі права робити це постійно!

— Добре, тоді буду лізти до твоїх губ, — нахилився він ближче, грайливо звузивши очі.

— Що ти хотів? — швидко змінила я тему, поки він не перейшов від слів до дій.

— Швидше збирайся, ми їдемо до Києва.

— З якого дива? — я насупилася, не розуміючи його піднесеного настрою. Що Київ? Я прожила там усе своє життя. Що може бути цікавого в цьому задушливому місті, коли тут, у вовчому селі, вирує справжня магія?

— У мене ще два дні, щоб порвати тебе на дрібні шматочки, — пожартувала я, посміхаючись, — і навчитися хоча б дивитися так, як Соллі.

— От саме! — серйозно сказав він, одразу змінивши тон. — Через два дні ти підеш у компанію "Північного" заявляти свої права. Тобі потрібно бути готовою до всього!

— І? — я все ще не розуміла, до чого він веде, хоча його наполегливість почала тривожити.

— Окрім того, що ти вовчиця, тобі потрібно поговорити з юристами щодо спадщини. Ти ж не думаєш, що все повернеться до тебе лише тому, що ти можеш гарчати голосніше за інших? — Він склав руки на грудях і подивився на мене з удаваною серйозністю. — Потрібно продумати всі варіанти. Я нарив трохи інформації про твоїх суперників у зграї. Хто претендує на місце альфи, хто вже щось замислив. Це все треба знати!

— І? — повторила я, досі не розуміючи, чому він так наполягає на Києві. — Навіщо їхати? Я ж можу все це зробити тут, не піднімаючись із ліжка. У тебе точно є юристи, адвокати й, напевно, ще цілий штат розумників. Тож чому я маю тягтися до міста?

— Щоб привести нас, дівчат, до належного вигляду, — несподівано пролунав голос Соллі. Я здригнулася — коли вона встигла зайти до кімнати?

— Не зрозуміла? — скосила я на неї очі, насторожившись. Її вигляд був підозріло задоволеним, а це ніколи не обіцяло нічого простого.

— Нам потрібно зайнятися собою, — заявила вона тоном, який не терпить заперечень, ніби це була не пропозиція, а наказ. — Манікюр, педикюр, зачіска. Я давно нічого не робила, зовсім себе занедбала. А ти, здається, береш із мене поганий приклад.