11

Минуло три дні. Вночі я навчалася битися. Чому саме вночі? Бо так ніхто не дізнається. Ми одразу вирішили, що це буде наш секрет, і дотримувалися його неухильно.

Я досі не могла подивитися Паші в очі. Дивилася куди завгодно: на вуха, на лапи, навіть на ніс, але тільки не в очі. Це його явно дратувало, хоча він терпів. Але одного разу терпець увірвався.

— Як ти збираєшся боротися, якщо не дивишся противнику в очі? — його голос був напруженим, хоча він намагався стриматися. Ми якраз йшли на тренування.

Я зупинилася. Глибоко вдихнула. «Ну, давай, це всього лише секунди», — сказала собі і... подивилася.

Його очі. Стільки тепла, стільки турботи... Але в той же час я відчула, як у пам’яті спалахує той жахливий спогад. Контраст із тими іншими, чужими, холодними очима був занадто сильним. Картинка з минулого знову і знову виринала переді мною, щоночі, щоразу, коли я намагалася наважитися. Я переконувала себе, наказувала, навіть сварила себе. Але марно.

А зараз…

— От, так краще! — сказав він і несподівано притягнув мене до себе. Обійняв. Його усмішка була теплою, щирою. Але головне — його очі. Вони теж усміхалися. Випромінювали світло.

Я застигла на мить. І все ж вимовила:

— Я маю ще раз це пережити!

Слова вихопилися майже самі. Моя впевненість у цьому твердженні здавалася крихкою, наче тонкий лід.

— Ти нікому нічого не винна, мала, — він відступив на крок, приглядаючись до мене. — Ти ж не мазохістка?

Його погляд напружився. Він уже здогадався, куди я хилю.

— Але якщо хтось спробує використати щось подібне проти мене? — моя наполегливість знову з’явилася. — Я повинна бути готова!

Він зітхнув. Схоже, намагався стримати роздратування.

— Цей дар у нас у роду передається тільки по чоловічій лінії, і то не завжди. Шанс зустріти когось, хто володіє ним, дуже малий. Батько казав, що в мене він проявився найсильніше. І я дуже старався не впливати на тебе, але… здається, не зміг. Пробач мене, мала, — сказав він і подивився мені прямо в очі.

Я відчула, як його слова огортають мене чимось теплим, наче ковдра. Я вірила йому. Хотіла вірити. Але водночас розуміла: навіть якщо це було найслабше проявлення його "дару", у мене практично немає захисту. Жодного! А це означало тільки одне — я повинна знайти спосіб підготуватися.

Повторити це. Пройти через це знову. Але тепер, знаючи, що чекає попереду, я зовсім цього не хотіла.

Ми дійшли до галявини, оточеної високими деревами, які наче приховували нас від усього світу. Нічне небо, всіяне зірками, здавалося, дихало разом зі мною. Паша мовчки пішов уперед, а я відстала, щоб зайти за кущі. Роздягатися перед ним було незручно, навіть після всіх наших тренувань. Перевтілення майже завжди псувало одяг, і цей раз не був винятком. Я швидко стягнула з себе речі, прислухаючись до звуків ночі, і дала волю внутрішній силі.

Шкіра гарячково загорілася, тіло змінило форму, кістки трохи хруснули, а серце забилося сильніше. За мить я стала вовчицею. Вільною, швидкою, сповненою звіриного інстинкту.

Коли я вийшла з-за кущів на галявину, Паша вже чекав. Його могутній силует вовка виглядав впевнено й велично. Очі блищали в темряві, підсвічені місячним сяйвом. Він виглядав насторожено, але одночасно спокійно — як і личить наставнику.

— Почнемо, — коротке гарчання прозвучало як запрошення до бою.

Я гарчала у відповідь і кинулася вперед. Перший напад був очікувано слабким. Я зробила навмисний промах, щоб оцінити його реакцію. Паша легко ухилився, але не відповів нападом. Він чекав, даючи мені простір для дій.

Цілу ніч ми кружляли один навколо одного в цьому дикому танці. Я нападала знову й знову, використовуючи все, що він мене навчав. Гарчала, дряпала кігтями, кидалася в бік, потім раптово змінювала напрямок. Часом рухалася повільно, наче вагалася, а потім вибухала швидкістю, намагаючись застати його зненацька.

Сьогодні я відчувала щось нове. Я дивилася в його очі. Глибокі, блискучі, вони зустрічали мій погляд зосереджено й твердо. Щоразу, коли я намагалася читати в них емоції, відчувала тепло й силу, але це не збивало мене з пантелику, як раніше. Навпаки, це додавало мені впевненості.

В якийсь момент він різко кинувся вперед, і я ледь встигла відскочити. Паша змахнув лапою, залишивши глибоку подряпину на землі. Його рухи були точними, бездоганними. Він випробовував мене, змушуючи викладатися на повну.

Знову стрибок. На цей раз я кинулася збоку, використовуючи несподівану зміну напрямку. Кігті майже торкнулися його шерсті, але він був занадто швидким. Відскочив і відповів нападом, змусивши мене зробити кілька обертів на місці.

— Добре, мала, тепер ти виглядаєш як справжня вовчиця, — його голос був низьким, хрипким, але я чула задоволення.

Моє серце шалено билося, дихання було важким, але я відчувала неймовірне піднесення. Кожна атака, кожен рух були кроком до того, щоб стати сильнішою. Сьогоднішнє тренування було особливим. Я вперше зустрілася зі своїми страхами. І подивилася їм в очі.

333

Після тренування я завалилася спати, а прокинувшись кілька годин потому, потрапила в самісіньке пекло… тобто на кухню до Соллі. Там уже на повну готувався "погляд". Не той, що мене лякає до холодного поту, а спеціальний вовчий прийом, який, за словами Соллі, має зводити ворогів з розуму. Тренуватися ми вирішили прямо серед банок, каструль і нарізаних овочів. Ну і, звісно, паралельно обговорювали моє нічне тренування з Пашею.

Соллі, як завжди, сипала порадами, але на кухні ми говорили не лише про це. Балакали про все на світі: моду, зграю, життя. Ну і, звісно, я їй допомагала готувати. Ну, як допомагала... Вчилася не перетворювати кухню на зону бойових дій.

Сезон консервації був у самому розпалі, і зайві руки дуже знадобилися. Спершу я взагалі не розуміла, навіщо ці всі танці з банками, якщо все можна купити в магазині. Але Соллі хитро усміхнулася, дістала з льоху цілу батарею банок і почала магію. Грибочки, кабачкова ікра, лечо, огірочки кількох видів, якісь хитромудрі помідори з гірчицею й навіть у желе! І ще варення, про яке я навіть не чула. Після дегустації я, звісно, здалася й погодилася допомагати.