10

— Молодець, дівчинко, — хижо усміхнулася вона, зморшки біля куточків її губ зробилися ще глибшими. — Не всі здатні встояти перед моїм поглядом.

— І ти навчиш мене? — видихнула я, відчуваючи, як з грудей нарешті виходить затримане повітря.

— Постараюся, якщо не зламаєшся. У тебе мало часу. Тому ми почнемо саме з погляду. А ще… — вона хитро примружилася, ніби оцінюючи мене. — Нам потрібен план.

— План? — перепитала я, трохи здивовано. — Що ще за план?

— Так, план дій, — кивнула Соллі, ніби це очевидно. — У тебе є переваги.

— Які ще переваги? — недовірливо запитала я.

— Ну, по-перше, ти спадкоємиця Північного, хоч і не його дочка. По-друге, ти — вовчиця! Це вже щось. — Соллі хижо посміхнулася, оглядаючи мене з ніг до голови. — Отже, перше, що тобі потрібно, — це вразити всіх. Але… — її тон став різкішим, — ти маєш тримати інтригу. Ніхто не повинен здогадатися, що ти не його дочка, зрозуміло?

— І як мені це зробити? — запитала я з сумнівом.

— Почни з погляду. Альфа завжди має контролювати зграю. Слабші вовки підібгають хвости і втечуть, сильніші відведуть очі. Лише найсильніші дивитимуться прямо в твої. І саме вони стануть твоїми суперниками. Але пам’ятай: цей погляд не тільки розкриває силу. Він може керувати.

— Керувати? — скептично перепитала я.

— Атож, дівчинко, — Соллі примружилася, ніби оцінювала, чи я взагалі щось розумію. — Це і є сила Альфи. Керувати зграєю одним лише поглядом. Північний тримав усіх у страху. Його зграя підкорялася беззаперечно.

— А в нас усе інакше, — втрутився Паша, який досі мовчки спостерігав за нашою розмовою. — Моя зграя тримається на довірі та підтримці. Ми — команда.

— Саме тому ви іноді запізнюєтеся з прийняттям рішень, — сухо зауважила Соллі. — Але коли рішення ухвалено, сильніших за вас немає. Це правда.

— Я це знаю, — гордо сказав Паша. — У нас кожен стоїть до останнього. І це — наша сила.

— Сила Альфи… — повторила я, намагаючись збагнути все це. — Але ж ти не Альфа, Соллі!

— Саме тому ти й вистояла переді мною, — загадково усміхнулася Соллі. — Але, повір, навіть я можу зламати слабшого, якщо захочу. Я — дружина попереднього Альфи й мати нинішнього. Повір, у мене були довгі роки, щоб тренувати цей погляд.

— Я й перед Пашиним поглядом вистояла, — сказала я, тицьнувши пальцем у нього.

Соллі голосно засміялася.

— Ти просто не бачила його справжнього погляду, — хмикнула Соллі, хитро примруживши очі.

— То покажи мені його! — вимагала я, підкидаючи голову.

— Він не покаже, — її посмішка зникла, залишивши на обличчі тінь серйозності.

— Чому?

— Це погляд повного підкорення, — відповіла Соллі, дивлячись на мене якось навіть жалісливо. — На коханих його не спрямовують.

— Я вимагаю! — тупнула я ногою, відчуваючи себе маленькою дівчинкою. Колись це спрацьовувало з татом — ну, майже завжди.

— Ні, — в унісон відповіли вони.

Справді, Соллі й Паша у цей момент були на диво схожі. Але не як мати й син, а швидше як брат і сестра, об’єднані спільним секретом, який вони не збиралися розкривати.

— Але ж як я зрозумію, що це таке, якщо не відчую на собі? — спробувала я змінити тактику, увімкнувши нотки роздратування й хитрості.

— Ні, — вони знову відповіли в один голос, тепер навіть не дивлячись одне на одного.

"Так, вони явно щось приховують", — подумала я.

— Але ж мені потрібно навчитися цьому опиратися, — переконливо продовжувала я. — Як можна протистояти тому, чого не розумієш?

Вони на секунду обмінялися поглядами, і я зрозуміла: є шанс. Оборона похитнулася.

— Уявіть, що в критичний момент я можу не витримати. Не витримати й підкоритися. А цього ніхто з нас не хоче, чи не так? — додала я останній штрих, і мої слова потрапили в ціль.

— Гаразд, — зрештою здався Паша, важко зітхнувши.

Я переможно посміхнулася. Ура! Я переконала їх!

— Тільки тримайся, — пробурмотів він, повільно повертаючись до мене.

Його очі зустрілися з моїми.

І все зникло.

Світ розчинився, залишивши тільки його погляд. Темрява заповнила мене зсередини, холодний, нещадний страх скував усі м’язи. Його очі. У них не було нічого — ні тепла, ні співчуття, ні знайомих рис. Лише холодна порожнеча, яка підкоряла.

Я відчула, як моє серце стискається в крихітну грудочку. "Рятуйся!" — верещало все всередині, але я не могла навіть поворухнутися.

Його погляд проник у мене, розриваючи на частини кожну клітинку мого тіла. Хотілося впасти. Сховатися. Зникнути. Я відчувала, як мої ноги підкошуються, тіло осідає.

І раптом — усе скінчилося.

Світ знову ожив, я почула шум вітру й навіть відчула запах трави.

Я відчула, як його пальці витирають мої сльози. Сльози? Я плачу?

— Маша, — його голос пролунав зовсім близько. Я відчула, як він підійшов, але не зрушила з місця. Не могла.

— Маша, — повторив він тихіше, майже шепотом. У його голосі звучала мольба. Вона тривожила мене, але я все одно не ворухнулася.

Я нічого не відповіла. Просто дивилася в землю, обійнявши себе руками, ніби намагаючись захиститися від чогось невидимого.

— Дай їй час, — втрутилася Соллі, підійшовши ближче й обережно поклавши руку мені на плече. Її голос був м’яким, але впевненим. — Колись ви станете родиною. І повір мені, поважати чужий стан — це теж любов. Дай їй час.

Паша стиснув кулаки. Його обличчя спалахнуло від стримуваного напруження. Він різко розвернувся і, ударивши кулаком по дереву, голосно вигукнув:

— Ось чому я не використовую цей дар!

Гілки дерева затремтіли, а я здригнулася від різкого звуку. Він ще на мить затримався, а потім, опустивши плечі, пішов геть. Я подивилася йому вслід.

— Родина, — прошепотіла я, але звуки не вирвалися з моїх губ. Слово зависло десь у серці, відгукуючись болісним відчуттям втрати.

Соллі ніжно обійняла мене, пригорнувши до себе. Її руки були теплими, і це тепло поступово огортало мене. Ми стояли так деякий час, мовчки, але в цьому мовчанні було більше, ніж у словах.