9

Він цілував мене... Я цілувала його... Його дотики пробігалися по моєму тілу, ніби електричні хвилі, змушуючи кров кипіти. Губи, шия, груди — кожен його рух був продуманим, кожен поцілунок пробуджував у мені нові відчуття. Він повільно спускався нижче, і я не могла стримати тихого зітхання. Я хотіла ще. Але водночас боялася.

У цей момент задзвонив телефон. Пронизливий звук вирвав мене з полону його дотиків. Я заричала на апарат, наче він був живий:

— Тільки не зараз!

— Може, відповіси? — Паша зупинився, злегка підняв голову і з посмішкою подивився на мене.

— Нехай почекає, — пробурмотіла я, ковзаючи пальцями по його волоссю, і намагалася знову притягнути його до себе.

Але телефон не замовкав. Я зітхнула.

— Та хто це взагалі?!

— Мама йде, — раптом шепнув він, піднімаючись на лікті.

— Що?! — я застигла.

— Мама йде, — повторив він і піднявся, швидко застібаючи сорочку.

Я теж різко підхопилася, намагаючись заспокоїти себе. Дихання було важким, серце калатало. Заспокойся. Глибокий вдих. Видих. Нічого не сталося. Але це було так прикро, що я ледве не завила.

Паша підморгнув мені, нахилився і чмокнув у ніс. Я завмерла, дивлячись на нього.

— Що це було? — з підозрою запитала я.

— Що саме? — посміхнувся він.

— Ну, цей поцілунок у ніс?

Він засміявся і сказав, виходячи з кімнати:

— Ти ж сама питала, як цілуються вовки.

Я лишилася сидіти на ліжку, намагаючись осмислити його слова, але тут знову задзвонив телефон. На цей раз я відповіла.

— Що тобі потрібно, Інно? — різко випалила я, навіть не потрудившись привітатися. В моєму голосі чулося більше роздратування, ніж я хотіла.

Телефонувала Інна. Ми не були подругами. І навіть знайомими вже не могли назватися. Її номер у моїх контактах залишився лише тому, що часом вона могла бути корисною. Колись я витягала з неї потрібну інформацію, адже вона працювала секретаркою мого батька. Інна любила увагу, і я давала їй те, чого вона хотіла: походи в магазини, вечерю в ресторані чи кілька коктейлів у клубі. Пару разів навіть брала її на вечірки, хоча кожного разу шкодувала про це. Зазвичай рахунок оплачувала я. Інна ж, хоч і посміхалася солодко, знала, чому я її терплю.

Та все закінчилося, коли ми посварилися через дрібницю. Чи то, точніше, через добре сплановану дрібницю. Тепер я розуміла, що вона навмисно шукала конфлікт. Чому? Бо інформація тепер коштувала грошей. Дурною Інну назвати було важко, бо з моїм батьком ідіоти довго не затримувалися. Мабуть, дурною в цій ситуації виявилася я. Це розуміння викликало в мені неприємний клубок у горлі щоразу, як я згадувала її хитрі очі та вивірені рухи.

Зрештою, ми перестали спілкуватися, але контакт не розірвали остаточно. Вона знала, що я можу бути хорошим покупцем, якщо справа стосується важливих речей. І ось тепер, коли телефон задзвонив, я інстинктивно відчула щось недобре. Інна не телефонувала просто так. Це мало бути щось дійсно важливе.

— Як грубо, Маріє Сергіївно! — пролунав її тягучий, єхидний голос у слухавці. — Ні "привіт", ні "як справи"?

Я скривилася, наче почула, як кігтями дряпнули по склу. Її тон був солодкий, наче мед, але від нього пахло чимось тухлим. Її манера говорити завжди викликала в мене відчуття, ніби я маю справу зі слизьким вугром. Мені хотілося вимити руки, навіть просто тримаючи слухавку.

— Не до люб'язностей, Інно. Якщо дзвониш, значить, щось треба. Говори швидше, у мене мало часу, — відповіла я холодно, придушуючи гидливість у голосі.

Я знала, що її не так просто вивести з рівноваги, але й терпіти її голос надто довго не могла.

— У мене немає часу на формальності. Кажи.

— Я хочу десять тисяч доларів, — сказала вона різко.

— У борг? — саркастично відповіла я.

— За інформацію, — її голос звучав напружено, але в ньому відчувалася якась зловтіха.

— У тебе має бути дійсно щось дуже важливе за такі гроші, — я почала втрачати терпіння.

— Повір, ти втратиш набагато більше, якщо не дізнаєшся цього, — її тон став трохи істеричним, але впевненим.

— Говори вже.

— Спочатку гроші, — холодно відповіла вона.

Я зітхнула, роздратовано закотивши очі.

— Скинь номер картки. І ще, якщо ця інформація виявиться марною, я "перегризу тобі горлянку", — сказала я, ледве стримуючи гнів. Слова вилетіли автоматично, мов цитата батька.

Інна хмикнула.

— Заспокойся,тиж не вовчиця, — кинула вона й роз’єднала дзвінок.

Через кілька секунд мені надійшло повідомлення з номером картки. Я не стала зволікати і перевела їй необхідну суму. Телефон знову задзвонив.

— Маріє Сергіївно, — її голос став офіційним, а тон — насмішкуватим. — Найближчим часом ви можете залишитися без спадку.

Я стиснула телефон сильніше.

— Що ти маєш на увазі?

— Через тиждень оберуть нового Альфа... або, якщо тобі так звичніше, нового директора. Усі повноваження й обов’язки перейдуть до нього. Ти не є членом ста... — вона відкашлялася. — Спадкоємицею. Одним словом, ти пролетіла, Маріє, — сказала вона з таким задоволенням, що я майже побачила її посмішку через телефон.

— Це все? — запитала я, ледве стримуючи злість.

— Це все, що тобі варто знати, — і вона кинула слухавку.

Я повільно поклала телефон і подивилася у вікно. Та я не бачила що за ним. Мій розум крутив отриману інформацію, намагаючись зібрати її у єдину картину. Але думки знову і знову поверталися до одного: я більше не та дівчинка, яку можна обійти. Тепер я вовчиця. І я знайду спосіб отримати своє.

Я привела себе до ладу й, зібравши волосся у недбалий хвіст, вийшла на кухню. Повітря було наповнене ароматом солодкої випічки, ванілі та чогось хрусткого. Соллі, як завжди, вправно чаклувала біля плити, спритно перемішуючи щось у каструлі. На столі вже чекала чашка міцної кави.

— А де Паша? — запитала я, роблячи ковток. Кава була гаряча й насичена, але, здавалося, цього ранку мені потрібне щось міцніше, ніж просто кофеїн.