8

— Закрий рота! Не говори! Ніхто не має знати! Слово — не горобець: вилетить — не впіймаєш. Що ж робити? Господи! За що мені це?.. — репетувала Соллі, тримаючись за голову. Вона була п’яна вщент, хоча мені це вчора здавалося майже неможливим. Споїти вовчицю — це як напоїти гарячою кавою кам’яну статую: довго, важко і безглуздо.

Але я впоралася. Хоча сама тепер дуже про це жалкувала.

Голова розколювалася так, ніби хтось забив у череп металевий шип і постійно підкручував його. У роті було сухо, як у Сахарі, а тіло відчувалося настільки чужим і важким, що я підозрювала, що десь вночі його поміняли на бетонний блок. Обіймаючи напівпорожню пляшку води, я сиділа на ліжку і намагалася згадати, як опинилася в цьому стані.

Моя мета вчора була зрозумілою: витягти з Соллі інформацію. І в момент натхнення, під впливом двох чарок чогось дуже міцного, я вирішила, що найпростіший спосіб — це напоїти її. Логіка залізна, але тепер мені хотілося кричати на себе вчорашню: "Чорт забирай, якого біса?!"

Спробу зібрати думки порушив знайомий голос:

— Як ти, крихітко? Таблеточку чи розсольчик?

Я повільно повернула голову, і побачене ледь не вибило мене з рівноваги. На ліжку поруч лежав… Паша. Так, той самий Паша. У трусах. На моєму ліжку.

— Розсольчик… Ні, таблетку… Та чорт його знає, — промямлила я, намагаючись сховати погляд.

Паша кивнув і, наче це була його кімната,( хоч так і було) спокійно вийшов із кімнати. Я залишилася наодинці з трьома головними питаннями: хто я, де я і чому на мені лише його сорочка?

На голе тіло!

Це було як удар електричним струмом: мозок увімкнувся на повну потужність, але нічого з вчорашнього не згадувалося. Пашин запах із сорочки тільки додавав відчуття сюрреалізму.

Як десантниця, за сорок секунд я вже була повністю одягнена, встигнувши впасти два рази і зачепити ногою пляшку з-під вина, яка котилася під ліжко. В цей момент повернувся Паша зі склянкою огіркового розсолу і таблеткою.

— Нервуєш, крихітко? — усміхнувся він, простягаючи мені ліки.

Я залпом випила весь вміст склянки, не звертаючи уваги на його слова, потім запила таблетку водою і тільки тоді озирнулася. Біля ліжка стояв тазик. Порожній. Дякую, Всесвіте.

— Що вчора було? — вичавила я із себе, дивлячись на нього з-під лоба.

Паша засміявся і відкинувся на дверний косяк.

— Усе нормально, крихітко. Нічого такого не було, якщо ти про це.

— А що було?

Він задумливо почухав підборіддя, ніби намагаючись скласти найкращий сценарій.

— Ти вмовила свою подругу на змагання з випивки, обидві програли, а я був твоїм рятувальником. Плюс ти співала гімн якоїсь країни, здається, вигаданої, і намагалася викликати таксі, стоячи в тазу.

— Чорт... І ти мене додому дотягнув?

— Дотягнув, переодягнув і навіть поставив тазик про всяк випадок.

— Паша, я тобі нічого не обіцяла?

— Ні, але сказала, що якщо колись вийдеш заміж, то тільки за мене.

Я червоніла швидше, ніж розпечене залізо.

— Жартую, крихітко! — Паша розсміявся, але його очі світилися від якогось потаємного задоволення. — Та багато всього. Ви з Соллі встигли побути і найкращими подругами, і двічі посваритися, і навіть трохи погризтися у вигляді вовчиць. Довелося вас розтягувати, бо це вже нагадувало повний фарс.

Я ошелешено кліпнула, намагаючись переварити його слова.

— Погризлися? У вигляді вовчиць? — перепитала я, не знаючи, чи мені сміятися, чи боятися почутого.

Паша кивнув, стримуючи сміх, і я побачила, як кутики його губ здригаються.

— Ну, це було блискуче шоу, але більше схоже на цирк.

Я важко зітхнула, потерла скроні. Головний біль не відступав, а спогади почали виринати лише уривками, як погано відмонтований фільм.

— Голова розколюється, — втомлено буркнула я. — Дай мені трохи часу прийти до тями.

— Відпочивай, крихітко, — лагідно сказав він і, дбайливо уклавши мене назад у ліжко, нахилився й несподівано чмокнув у ніс. Я застигла на місці, спантеличена цим жестом.

"Що це було?!" — пронеслося в голові, але я нічого не встигла сказати, бо Паша, усміхаючись, уже вийшов із кімнати.

Я спробувала згадати все з самого початку.

Їжі того вечора на галявині було стільки, що вистачило б на цілу зграю, і не лише вовчу. Кожен, хто приходив, приносив щось із собою. Їстівне чи не дуже — це вже інше питання. Найяскравіше в пам’яті залишився сливово-часниково-морквяний салат із гранатовими зернами, який подавали на листках салату. Що там було в заправці, я так і не зрозуміла, але точно відчула сир і якусь пасту з риби. Хтось пожартував, що це "особливий делікатес для людей із дуже сміливим шлунком".

Галявина була тією самою, де мене вперше вітали як вовчицю. Але цього разу тут було значно більше людей і, здається, ще більше їжі. Навколо горіли багаття, біля яких місцеві кухарі готували гастрономічні шедеври, від яких навіть зараз у мене починало бурчати в животі.

Моя стратегія "споїти Соллі" почалася з класичного "за зустріч". Її реакція? Сміх. Вовчиця лише скривилася й пожартувала, що алкоголь не для мисливців. Але, почувши тост "за майбутню свекруху", розтанула, як лід у літню спеку. Навіть пустила сльозу, що стало для мене абсолютною несподіванкою. Паша, який перебував на іншій стороні галявини, помітив цей момент і з цікавістю обернувся в наш бік.

Після кількох келихів вона вже виглядала більш відкритою. Я розуміла: якщо хочу отримати інформацію, нам потрібно залишитися наодинці. Тому, прихопивши по пляшці (чи по п’ятій? Чесно, уже не пригадую) вина, змішаного з шампанським, ми вирушили вглиб лісу.

Ми говорили ні про що. Точніше, про дуже навіть багато. Соллі, п'яна і розслаблена, здається, взагалі забула про свою зазвичай сувору і мовчазну натуру. Я ж витягувала з неї все, що могла, розуміючи, що такі моменти нечасті. З кожною новою історією я дізнавалася більше про життя зграї, її закони й традиції.

— Ватажком може бути тільки найсильніший вовк, — сказала Соллі, киваючи собі на підтвердження.