— Знаєш, чому ніч завжди була часом чарів і магії? — голос Соллі лунко рознісся серед темряви, мов шепіт самої ночі. Її очі, блискучі й пронизливі, здавалися дзеркалами, що відображали щось більше, ніж просто ліс навколо. — Тому що в темряві є місце для фантазії. А фантазія — це і є магія. Чари — це те, у що ми віримо. Віримо всім серцем, усією своєю сутністю, і це стається. Це магія. Магія в нас. Ми маги, ми відьми, ми творці.
Вона зупинилася, кидаючи погляд на мене, і я раптом відчула, як стискається серце. Відьма? Я завжди вважала її просто вовчицею, що живе за своїми власними законами.
— Що ти хочеш мені цим сказати? — запитала я, намагаючись не видати тривогу.
— Що якщо ти не станеш вовчицею, то завжди залишишся відьмою, — її слова були тихими, але кожна літера віддавалася в моїй душі луною. — Що...
— Стоп! Стоп! Стоп! — я перебила її, розлючена й водночас налякана. — Що означає "не станеш вовчицею"?
— У твоєму віці це дуже небезпечно, — її голос став серйознішим, різкішим. — Ти можеш не пережити больовий шок від перетворення. Твоє тіло може не витримати. І тоді... тоді ти залишишся лише людиною.
— Ні! — моє заперечення вирвалося, як грім серед ночі. Я не дозволю страху перемогти мене. Я відчувала, як рішучість наповнює кожну клітину. Соллі зрозуміла це. Вона лише зітхнула, закотивши очі до неба, наче мовчки просячи його дати мені сили.
---
Кожного вечора ми пробували знову. Кожного вечора біль пронизував мене, неначе розпечені голки встромлялися у кожен м’яз, у кожну кістку. Я боролася. Моє тіло билося у спробах змінитися, але щось завжди ламалося на півшляху.
Минув місяць. Я досі не стала вовчицею. Шерсть пробивалася на шкірі, але коли починали змінюватися кістки, біль ставав нестерпним. Я зривалася, як струна, яку перетягнули. Кожного вечора я прокидалася спустошеною, моє тіло було наче після бою, що я програвала знову і знову.
Удень я відсипалася, відчуваючи, як сон збирає мене по шматках. Але ночами... Ночами моє бажання ставало ще сильнішим. Я мусила стати вовчицею. Я була готова пройти крізь будь-який біль, лише б досягти цього.
Небо здається ближчим уночі, коли ти намагаєшся зламати межі свого людського єства. Ліс дихав поруч, він шепотів мені свої казки, свої обіцянки сили й свободи. Я чула його, я відповідала йому. І хоча біль кожного разу перемагав мене, я знала, що колись саме цей біль стане моїм ключем до нового життя.
Мені здавалося, що навіть сама темрява ночі дивилася на мене, випробовуючи мою волю. І я відповідала їй мовчазною обіцянкою: я не здамся. Я стану вовчицею.
-----
Паша дуже хотів замінити Соллі, взяти на себе її роль наставника, але наше категоричне "НІ" швидко поставило його на місце. Він скривився, але сперечатися не став. Замість цього він поринув у свої справи, хоч що саме це були за справи, я навіть не питала. Проте кожного оанку, як тільки сонце підіймалося за обрію, він з’являвся в селі. Його поява стала настільки звичною, що навіть місцеві перестали дивуватися.
Він був тихим гостем. Кожного разу, коли я лежала, знесилена після чергової невдалої спроби перетворення, Паша заходив до кімнати. Його кроки були легкими, майже нечутними, але я завжди знала, що це він. Він сідав поруч, довго дивився на мене, ніби намагаючись зрозуміти, чого мені не вистачає, що може допомогти.
Іноді я відчувала його дотик — легкий, майже невловимий. Він проводив рукою по моєму волоссю, гладив мене по голові, як дитину, яка наробила шкоди, але яку все одно люблять понад усе. Цей жест не був ні надто сміливим, ні нав’язливим. У ньому була щирість і турбота.
Я відчувала це навіть крізь сон. Його дотики мали якусь особливу енергію — заспокійливу, теплу, наче він ділився зі мною своїми силами, своїм терпінням. Це було важливо для мене, навіть якщо я не могла повністю усвідомити цього в напівдрімотному стані.
Коли я прокидалася, відчуваючи на губах слабку усмішку, я знала, що він був тут. Його запах — легкий, із нотками соснової хвої й теплого диму — залишався в кімнаті. Він не казав зайвих слів, не намагався втручатися в мої спроби. Але його присутність була як тихий оберіг, як опора, про яку я не просила, але яка завжди була поруч.
Паша був мовчазним свідком мого болю й моєї боротьби, і це чомусь стало однією з найважливіших деталей у всій цій історії.
---------
Темрява обіймала ліс, як мати обіймає своє дитя. Кожен звук здавався голоснішим, кожен шурхіт лякливішим. Місяць, ховаючись за хмарами, наче підглядав за нами, вагався: освітити чи приховати те, що відбувається.
— Маша, відчуй життя навколо себе. Прислухайся. Віддайся інстинктам, — голос Соллі здався мені далеким, неначе він долинав із самої глибини темряви.
Я зробила глибокий вдих. Прохолодне нічне повітря обпекло легені, але одночасно розбудило щось у мені. Мої очі почали звикати до темряви, і навколо мене почали проявлятися контури дерев, трав, навіть крихітних комах, що ворушилися у траві. Світ, невидимий для людських очей, повільно відкривався переді мною.
Раптом ліс ожив. Я відчула його кожною клітинкою: як гілки дерев розповідають історії стародавніх бур, як корені під землею тягнуться до води, як звірі тихо перемовляються між собою. Запахи — вони були всюди: солодкаво-пряний аромат ялин, свіжий дух сирої землі, волога річки, що десь поруч співала свою пісню. Але серед усього цього я відчула дещо інше — металевий, ледь гіркий присмак... кров?
Я опустилася навкарачки, інтуїтивно рухаючись ближче до землі. Повітря наче загусло, а звуки стали чіткішими: тріскіт сухої гілки десь неподалік, шелест листя під чиїмось кроком. Я знала: це не людина. Це щось інше, щось первісне, що блукало тут задовго до нас.
— Випусти її, Маша, — прошепотіла Соллі, її голос став глибшим, важчим, майже тваринним. — Ти ж це чуєш. Ти це відчуваєш.
Вона вимкнула ліхтарик, і я залишилася одна в обіймах ночі. Холод пробігся хребтом, але не страх. Ні, це було збудження, тривога перед чимось неминучим. Я знову вдихнула, намагаючись приборкати серце, яке шалено билося.