6

— Відбувся легким переляком, — констатував поліцейський, швидко записуючи щось у свій блокнот.

— Такий вибух, такий вибух! Господи! — причитала добродушна на вигляд жінка, схрестивши руки на грудях. — Я думала, тут усе вщент рознесе!

— А він тільки в саже. У сорочці народився! — зауважив чоловік із натовпу, хитро прищурившись і киваючи в бік Паші.

— Паша! Пашенько! Я так злякалася! — сиділа я поруч тримаючи його за руку, намагаючись розгледіти, чи все з ним гаразд.

— Живий же! Значить, усе гаразд, — Паша підвівся з асфальту, витираючи долонями сажу з обличчя. — А на мені заживе, як на... — він торкнувся свого обличчя, потім здивовано глянув на руки.

Я теж не відразу зрозуміла, що відбувається, але потім помітила, як останні сліди опіків буквально зникали просто на очах.

— Як це? Це ти? — він поглянув на мене з підозрою й подивом.

— Я не впевнена, але, здається, я, — відповіла трохи розгублено.

Нашу розмову перервав гучний голос:

— Паша? Що тут сталося?

До нас підходив чоловік років сорока, міцної статури, із рішучою ходою й трохи насупленим обличчям. 

— Ах ти старий кабель! — вигукнув Паша, простягаючи руку.

— Та це я кабель? — засміявся чоловік, обмінюючись із ним дружнім рукостисканням.

— Кхе-кхе, — я прокашлялася, намагаючись привернути до себе увагу.

— Знайомся, — сказав Паша, відступаючи на пів кроку. — Це Північна Марія Сергіївна.

Чоловік окинув мене оцінюючим поглядом, потім присвиснув.

— Приємно познайомитися, — сказав він, простягаючи руку. — Ілля.

— Маша, — відповіла я, потиснувши його теплу й міцну руку.

— Так що тут сталося? — продовжив Ілля, переводячи погляд із мене на Пашу.

— А що ти думаєш? Ти ж знову спідницю якусь зустрів! — Паша підняв брову й хитро усміхнувся.

— Ого, як здогадався? — засміявся Ілля, але тут же посерйознішав, коли побачив суворий вираз обличчя друга.

— Її дружок підклав бомбу в машину, поки ти десь шлявся! — Паша вказав рукою на уламки, що диміли неподалік.

— Отакої! Тебе намагалися вбити? — Ілля насупився й недовірливо глянув на нас.

— Ні. Його вбили! — вставила я, не втримавшись.

Ілля подивився на мене, піднявши брови.

— Ти ж відчув запах вибухівки? Навіщо підійшов до машини?

— Я відчув не вибухівку, — пояснив Паша, зітхнувши. — А запах тих вовків, що напали на Машу в лісі. Точніше, вовка й вовчиці.

— І ти вирішив підходити, замість викликати підмогу? — запитав Ілля, схрещуючи руки на грудях.

— А що ти зробив би на моєму місці?

— Втік би! — пожартував Ілля, але швидко став серйозним. — Добре, добре. Опиши мені, як виглядала та «спідниця», що тебе відволікла.

— Вона була приголомшлива! — відказав Ілля із натхненним виглядом.

— Ооо, дуже конструктивно, — закотив очі Паша. — А головне, портрет передає всю суть і дрібні деталі!

— Громадяни, — втрутився поліцейський, підходячи до нас із нотатником у руці.

— Ну все, друже, ти напартачив — ти й розбирайся, — Паша поклав руку на плече Іллі й поплескав його. — А ми до зграї. Зустрінемося там, і ти мені все в подробицях розкажеш. 

— Друг ще називається, — буркнув Ілля, озираючись на нас і вже готуючись до тривалої розмови з поліцією.

— Бережи себе, — кинув йому Паша, усміхнувшись.

Ми пішли, залишивши Іллю розбиратися з поліцейськими, а я ще довго відчувала на собі його здивований погляд.

Ми вирушили в передмістя Харкова. Дорога зайняла півтори години, хоча час тягнувся набагато довше. Спершу ми взяли таксі, яке довезло нас до офісу в центрі міста, де стояла машина Паші. Потім ми пересіли в його позашляховик і вирушили далі.

Я мовчки дивилася у вікно, за яким миготіли села, безкінечні ряди дерев і поля, що губилися за горизонтом. Мій погляд чіплявся за кожну дрібницю — трактор на узбіччі, перелітну ворону, стару зупинку з облупленим написом.

Ми проїхали повз кінну ферму — у темряві лише обриси коней були помітні на фоні нічного неба. Дуже скоро дорога стала нерівною, і Паша з легкістю звернув на ґрунтовку, хоч я раз у раз підскакувала на сидінні.

— Тримаєшся? — нарешті запитав він, швидко зиркнувши на мене.

— Тримаюся, — кивнула я, хоча в душі трималася за останню нитку спокою.

Він більше нічого не казав. Здавалося, розумів, що мені зараз потрібна тиша. У голові був безлад: вибух, поліцейські, запах вовків. А тепер ця «зграя»… Паша знав, куди мене веде, а я ні. Але я вирішила йти до кінця.

— Ми на місці, — нарешті сказав він, зупинившись біля чергового села.

Село здавалося таким же, як і всі інші, що ми проїжджали дорогою. Але коли я почала придивлятися, все виглядало трохи… надто ідеально. Дерев’яні будиночки стояли доглянуті, як картинки в листівках. Парканчики були низькими — це здивувало, бо в селах Харківщини зазвичай полюбляють високі паркани. Але головне — машини. Біля кожного будинку стояло авто, і багато з них були елітного класу: джипи, седани преміум-сегменту, новенькі позашляховики.

— Ти впевнений, що це село? — не стрималася я, озираючись.

— А що ще? — Паша посміхнувся, зупиняючи машину біля непримітного будиночка з вигорілим від часу дахом.

— Це твій дім? — запитала я, все ще намагаючись зібрати докупи враження.

— Так, — кивнув він і відчинив дверцята.

Його слова прозвучали просто, але в його тоні щось було. Наче він сказав більше, ніж просто про будинок.

Ми вийшли з машини й попрямували до хати. З вікна долинав неймовірний аромат їжі, і я раптом зрозуміла, наскільки голодна. Шлунок одразу нагадав про себе невдоволеним бурчанням. Паша з усмішкою обернувся до мене:

— Терпи, мала, ще трохи — і тебе чекає кулінарний рай.

Я лише кивнула й, слідуючи за ним, зайшла на кухню.

На столі стояли три чашечки свіжозвареної кави, а біля плити поралася струнка постать. Від неї йшов якийсь світлий ореол. Я мимоволі завмерла на місці, а коли вона обернулася, буквально перестала дихати. Кращеї дівчини я не бачила в своєму житті.