5

Прокинулася я рано, щойно почало світати. Зазвичай я так рано не встаю — я ж "сонько", як мене називав батько, бо спала завжди багато. А тут тільки за вікном засіріло, а я вже прокинулася — повна сил і готова "до праці та оборони", як сказав би тато. На очах з’явилася сльоза, коли я його згадала. Цікаво, яким він був вовком? Якого кольору була його шерсть? У думках я уявила його високим, гордим і з темно-сріблястою шерстю, яка виблискувала на місячному світлі. Але це було лише уява. Я ніколи його таким не бачила і навіть не знала, чи насправді він перевтілювався.

Швидко змахнувши сльозу, я підхопилася з ліжка, вдяглася і босоніж попрямувала на кухню. Сьогодні мені чомусь захотілося ходити босоніж — хотілося відчути "землю", точніше те, що її заміняло під ногами. Холод плитки трохи бадьорив, але не відволікав від внутрішнього неспокою, який був зі мною останні кілька днів.

Відьма вже сиділа на кухні. Перед нею стояла чашка чаю, а переді мною — гаряча, запашна кава. Її аромат одразу огорнув мене, і на мить усе стало простішим. Паші не було.

— Як ти це робиш? — запитала я, сідаючи навпроти.

— Що саме? — Вона трохи підняла брову, спостерігаючи за мною.

— Каву? — уточнила я, хоча ми обидві розуміли, що це не про напій.

— Ну, береш каву, засипаєш у турку...

— Та ні, я не про це. Звідки ти знаєш, коли я вийду? Час ідеально розрахований, і ця чашка завжди свіжа. Я жодного разу не бачила, щоб ти її готувала чи щоб вона була холодною!

Відьма ледь усміхнулася і зробила ковток свого чаю.

— Щоб зрозуміти, як я це роблю, тобі доведеться залишитися, і я тебе всьому навчу.

— Ні, у мене немає часу. — Сьогодні я їду до Харкова. Максимум проведу там тиждень, а потім до Києва вступати у право на спадок, — подумала я.

— Так, сьогодні ти їдеш до Харкова, потім до Києва вступати у право на спадок.

— Звідки ти знаєш? А-а-а, напевно, тобі Паша сказав!

— У Харкові ти пробудеш максимум тиждень.

— Чорт! Як ти це робиш? Я ж тільки-но про це подумала!

Відьма відставила чашку, поглянула на мене з легким смутком, але й цікавістю.

— Я видюща, я знаюча. Але головне — я "добре розуміюча". Мало мати силу — потрібно вміти нею користуватися. Ясновидячі, ясночуючі... Найголовніше — це розуміння.

— І що мені робити? У мене зовсім немає часу.

— Я дам тобі кілька уроків, поки Паша спить.

— Чудово! З чого почнемо? — Відчайдушно схопившись за цю можливість, я навіть не задумалася, що може бути небезпечного в знаннях, які пропонує відьма.

— З теорії. У світі існує три типи людей, три типи поведінки: світлі, сірі й темні.

— А я темна чи світла?

— Усі спочатку темні, навіть ті, хто стає світлими. Сила, доведена до абсолюту, дає світло й звільняє від залежності від тону. Темні — бо мало знаючі й мало вміючі. Мудрий завжди світлий. Дурний, жадібний, неосвічений — завжди темний, навіть якщо накинув на себе світлу мантію.

Вона зупинилася, подивилася на мене й додала:

— Одного разу я зустріла дівчину, силу якої неможливо було виміряти. Вона єдина була поза залежністю від тону. Тому я й кажу: сила, доведена до абсолюту, виводить за межі тонального розподілу.

— І що з нею сталося? — запитала я, зачарована її словами.

— Спочатку я бачила її темною, коли вона була необізнаною. Освічена вона вже була світлою, але потім у кінці... вона вийшла за межі світлого.

— І якою вона стала?

— Радужною. Вона сяяла, мов веселка, переливаючись усіма тонами, кольорами й відтінками. Її більше не можна було обмежити жодним визначенням.

Ці слова застрягли у мене в голові, але роздумувати над ними часу не було.

— Хто радужний? — Паша зайшов до кухні, сонно потягуючись і злегка розтріпаний, але все одно такий свій, близький.

Я ледве встигла зітхнути, як обурення вирвалося само:

— І яка чортівня тебе підняла так рано?

— Що я вже встиг зробити не так? — у його очах заграли знайомі іскорки радості, і кутики губ зрадницьки вигнулися в усмішці.

— Прокинувся! — випалила я, але сама не стрималася й посміхнулася у відповідь.

Паша підійшов до мене, навіть не намагаючись приховати свій гарний настрій. Нахилився і швидко, але дуже ніжно чмокнув мене в губи. Усі мої плани "гостро відповісти" миттєво розсипалися, як попіл на вітрі. Я відчула, як зсередини наростає тепло.

Що я можу сказати? "Я розтанула". І він, звісно, це помітив. У його усмішці з'явилася хитрість, ніби він знав щось, що я сама ще тільки починала розуміти.

— Ось що я тобі скажу наостанок, — відьма встала з-за столу й глянула на мене так, ніби крізь мене, — Коли прийде час, "для тебе не буде нічого неможливого". Просто запам’ятай це. На цьому урок закінчено.

Вона загадково усміхнулася й неквапливо вийшла з кухні, залишивши нас удвох. Я залишилася сидіти, намагаючись переварити її слова, але Паша відволік мене.

— Що ти там задумалася? — він знову нахилився до мене, торкнувшись моєї щоки кінчиками пальців.

— Нічого важливого, — поспіхом відповіла я, хоча в голові крутилися десятки запитань. Що вона мала на увазі? Що я можу зробити такого, що здається неможливим?

— Гаразд, тоді ходімо снідати, бо ще запізнимося.

Після цього ми швидко поснідали, зібрали речі й вирушили до Харкова. Дорога минула спокійно, майже без пригод, якщо не рахувати, що Паша увесь час був поряд. Він  наче боявся, що я зникну. Його постійні дотики — легкі, ненав’язливі, але такі теплі й ніжні, — збуджували в мені нові відчуття.

Що зі мною відбувається? Що він зі мною робить? Раніше я не помічала за собою такої вразливості. Його дотики раніше були просто дотиками, а тепер вони обпікали мене чимось більшим, ніж тепло шкіри. Кожен його поцілунок залишав у мені бажання не відпускати його, не рухатися й не думати ні про що, окрім того, що він поруч.

Порівняно з тим, якою я була раніше, я, ніби, прокинулася. Ніби весь цей час я спала, не помічаючи світу довкола. Тепер я відчувала кожен рух вітру, кожен промінь сонця на шкірі. Світ здавався живим, і я була частиною цього живого ритму.