4

Ви коли-небудь бачили вовка в трусах? А я ледь зі сміху не впала. Ні, нічого такого — вовк він був знатний! Великий, сірий, навіть гарний. Але ви б бачили його очі, коли я засміялася!

Все почалося з того, що ми повернулися до будинку Лілії. Хоча ми вже майже сіли в поїзд, я раптом помітила, що мій медальйон зник. Де я могла його втратити — абсолютно незрозуміло. Раніше я його ніколи не губила. Паша намагався переконати мене забути про це, запевняв, що навряд чи ми його знайдемо. Але я була наполегливою. На його запитання: "Де будемо шукати?" — я відповіла впевнено: "Усюди!".

Ми обшукали все — особливо ретельно я перевіряла місце, де була бійка. Ми повільно поверталися назад, аж поки не дійшли до будинку Лілії. 

— Вечеря на столі, пиріжки ось-ось будуть готові. Ви трохи раніше, ніж я очікувала, — Лілія стояла на порозі, схрестивши руки, ніби чекала нас весь цей час.

— Може, ти ще й знаєш, що ми шукаємо? — саркастично кинула я, відчуваючи, як напруга росте.

— Не просто знаю, — Лілія підняла руку. На її долоні виблискував мій медальйон.

Мій медальйон! Я схопила його, ніби боялася, що вона передумає, і відразу одягнула. Тепло обгорнуло мене хвилею, наче повернувся загублений шматок самого себе.

— Що ти з ним зробила, відьмо? — підозріло спитала я, відчуваючи щось дивне.

— Лілія, — поправила вона спокійно. — Зви мене Лілія. І ні, я нічого з ним не робила. Він завжди знає, де має бути. — Вона кинула короткий погляд на Пашу, і той, схоже, мало не подавився власними думками.

— Головне, що він знайшовся! — я зітхнула з полегшенням, але щось у її словах мене насторожило.

— Йдемо вечеряти? — запропонувала Лілія, усміхнувшись, але Паша несподівано кивнув у бік саду.

— Ми ще дещо повинні зробити. Скоро повернемося.

— Ну, дивіться. Пиріжки чекати не будуть, — усміхнулася вона і зникла в будинку, залишивши за собою лише запах кориці.

— Пашо, що за справи? — я поспішила за ним, коли він різко звернув у темний прохід між деревами.

— Тут не місце для пояснень. — Його голос звучав жорстко, і я відчула, як у грудях піднявся неспокій.

Ми швидко дійшли до старого дуба на краю саду. Гілки дерева розкидалися так широко, що здавалися навісом, захищаючи від усього зовнішнього світу.

 Паша почав роздягатися. Спочатку це виглядало як звичайна підготовка до тренування: він зняв куртку, потім светр. Але коли справа дійшла до футболки, я затримала подих. Його торс виглядав, ніби його створили за підручником анатомії — кожен м’яз на своєму місці, ідеальний рельєф. Я намагалася дивитися кудись у бік, але очі все одно поверталися до нього, як магнітом.

Коли він залишився тільки в боксерах, я зрозуміла, що червонію не лише обличчям, а й вухами, шиєю і, здається, навіть пальцями ніг.

— Ти що, і труси знімеш? — нервово випалила я, намагаючись не дивитися вниз.

Паша подивився на мене так, ніби я щойно запропонувала йому зробити сальто з місця.

— Я не настільки безсоромний.

Сказавши це, він став на четвереньки. Спершу я не зрозуміла, що відбувається. Його тіло почало змінюватися: кістки хрустіли, ніби тріскали сухі гілки, руки й ноги видовжувалися, а з шкіри пробивалася густа шерсть. І ось, переді мною стояв вовк... у трусах.

Спершу я мовчала. Може, секунд три. А потім не витримала й розреготалася так, що аж присіла на траву, тримаючись за живіт.

— Що? — промовив він хрипким голосом, повертаючись до людської форми.

— Вибач, Пашо! — хрипіла я, захлинаючись сміхом. — Але вовк у трусах... Це як супергерой у костюмі, але з іншої ліги!

Він подивився на мене зі змішаними емоціями — між роздратуванням і бажанням засміятися.

— Добре, не буду псувати тобі вечір. Але це все, що ти помітила?

— Ні, — спробувала серйозно відповісти я, але голос усе одно трохи тремтів. — Твої кістки. Як вони так... змінюються? Це ж має бути дуже боляче.

— Уперше це схоже на те, як тобі ламають усі кістки одночасно.

— М-мило, — проковтнула я, уявляючи це. — Але ти тримався.

— Тепер майже не помічаю. Хоча одяг завжди жалієш — жодні труси не витримують таких перевтілень.

Я знову зареготала, але він цього разу теж усміхнувся.

— Знаєш, — сказав Паша, одягаючись. — Саме тому серед нас так багато акробатів і гімнастів. Гнучкість — це наше все.

— Ну, якщо не вийде у вас із перевтіленнями, цирк завжди готовий прийняти таких артистів.

Коли ми повернулися до будинку, атмосфера була вже спокійнішою. Повечерявши, я пішла до своєї кімнати. Але щойно прилягла, як почула уривки розмови з кухні.

— Навіщо ти повернула їй медальйон?

Його голос був стриманим, але в ньому вчувалась напруженість. Лілія швидко шикнула на нього:

— Тихіше. Вона може почути.

Я завмерла, зосередившись, проте більше нічого не розчула. Їхні голоси стали тихими, мов приглушені хвилі, які розбивалися об скелі.

— Навіщо ти повернула їй медальйон? — це був Паша, його голос звучав майже сердито.

— Тихо, вона може почути, — шикнула Лілія.

І все — тиша. Я зітхнула й відчула, як у темряві бачу кожну деталь кімнати. Здається, це був найдивніший день у моєму житті.

Поки я лежала, звикаючи до нового зору і чуття, думки змінювали одна одну. Чи всі вовки так жартують про труси? І що за таємниця з медальйоном? У цих питаннях я й непомітно заснула.

Його голос був стриманим, але в ньому вчувалась напруженість. Лілія швидко шикнула на нього:

— Тихіше. Вона може почути.

Я завмерла, зосередившись, проте більше нічого не розчула. Їхні голоси стали тихими, мов приглушені хвилі, які розбивалися об скелі.

Лілія сиділа на кухні, повільно помішуючи чай. Напроти сидів Паша. Лідія жестом показала на телефон.

— "Що з медальйоном?"

Лілія кинула швидкий погляд на двері, впевнившись, що Маша не підслуховує, і відповіла:

— "Я змінила полярність. Тепер він віддає енергію від того, хто носить другий медальйон."

Повідомлення відправилося, але буквально через кілька секунд прийшла відповідь: