2

Маша піднялася з легкістю пантери. Її очі світилися загадковим фіалковим сяйвом, від якого Павло не міг відірвати погляду. Її аромат... Він став сильнішим, проникав у свідомість, затуманював думки. Павло напружився, примушуючи себе тримати дистанцію, але це давалося нелегко. І коли вона підійшла ближче, майже торкнувшись його губ своїми, самовладання остаточно вислизнуло.

— Що це? — раптом розірвав момент голос Лілії, яка стояла неподалік.

Маша здригнулася, і сяйво в її очах згасло. Вона машинально потягнулася до шиї, але медальйона там не виявилося. Її очі подивились у низ і  вона знайшла прикрасу. Одягнувши медальйон, Маша знову стала звичайною людиною.

— Що це за дивовижна річ? — Лілія придивилася уважніше.

— Це мамина. Вона залишила його мені, — тихо відповіла Маша, поглядаючи на медальйон із сумом.

— Твоя мама була особливою... як і ти, — сказала Лілія задумливо.

— Я її забираю, — несподівано різко сказав Павло.

— Ти хоч уявляєш, від чого тобі доведеться її захищати? — озвалася Лілія.

— Від її стаї, — кинув він.

— Від якої ще стаї? — Маша розгублено дивилася то на нього, то на Лілію.

— Ти — дочка Підмісячного, альфи Північного, — пояснив Павло. — Ти — вовчиця. І тепер усе зміниться.

— Половина твого світу захоче тебе знищити, інша — підкорити, — додала Лілія. — Але це ще не все. Ти — не просто вовчиця. Ти — Богиня.

— Я — хто? — Маша, приголомшена, повторила це слово, але відповідь так і не прозвучала.

— Її медальйон... Він не лише приховує її силу, — прошепотіла Лілія, досліджуючи прикрасу, яку Маша нехотя зняла. — Він висмоктує її! Уяви, як багато в ній сили, якщо вона вижила стільки років із цим медальйоном.

Павло напружився. Його нутро кричало, що Маша належить йому, і він захистить її від усього світу.

— Віддай! — Маша різко вихопила медальйон із рук Лілії й знову одягла його, повернувши собі вигляд звичайної дівчини.

— Іди до своєї кімнати! — наказав Павло.

...медальйон, який вона носила з дитинства, був розпеченим, ніби попереджаючи про щось.

— Що це було? — прошепотіла Маша, дивлячись на Лілію, яка вже стояла поруч.

Відьма не відповіла одразу, лише зосереджено вдивлялася в Машу. Її обличчя було серйозним, а голос холодним:

— Те, що ти бачила, — це твоє справжнє "я". Сила, яку ти носиш у собі. Але ти навіть не уявляєш, на що здатна. І поки не усвідомиш цього, ти залишатимешся розгубленою.

Павло, який досі стояв мовчки, раптом заговорив. Його голос звучав глибоко й владно:

— Ти вже не можеш заперечувати, Маша. Ти одна з нас. Вовчиця.

— Вовчиця? — розгублено перепитала вона, переводячи погляд з Павла на Лілію.

— Це неможливо, — промовила вона, встаючи. — Я не можу бути тим, ким ви кажете. Я просто... людина.

Лілія повільно наблизилася до Маші. Її очі, кришталево-блакитні, як айсберг, вивчали кожен рух.

— Твоє тіло може заперечувати, але твоя душа знає правду. І цей медальйон... — Лілія обережно торкнулася прикраси на шиї Маші. — Він не просто оберіг. Це замок, який стримує твою справжню сутність.

— Замок? — Маша машинально стиснула медальйон. Її серце калатало.

— Його створила твоя мати, щоб захистити тебе. Від світу, від самої себе. — Лілія обережно відпустила медальйон і зробила крок назад. — Але настав час вирішувати. Чи ти залишишся звичайною людиною, чи приймеш свою природу?

Маша відчула, як земля під ногами хитається. Усе, що вона знала про себе, своє життя, тепер здавалося брехнею. Її руки знову потяглися до медальйона, ніби шукаючи відповіді.

Павло зробив крок до неї, його погляд став м'якшим:

— Я завжди знав, хто ти. І я чекав, коли ти зможеш це прийняти. Ти — моя пара, Маша. І я не дозволю тобі тікати від цього.

— Пара? — Маша похитала головою. — Я нічого не розумію. Ви говорите про мене так, ніби я якась... легенда. Але я — просто я.

— Ти була "просто" собою, поки твоя природа не прокинулася. Тепер усе зміниться, — відповіла Лілія, підійшовши ближче до Маші. — Але цей шлях ти повинна обрати сама. Ніхто не може змусити тебе.

Маша відчула, як усередині неї зароджується дивна енергія. Щось, що ледь помітно вирувало в її грудях, нагадуючи про себе з кожним ударом серця.

— І якщо я не оберу? Якщо я не готова? — запитала вона, звертаючись до Лілії.

Відьма лише посміхнулася загадково:

— Тоді вибір зробить за тебе доля. Але не забувай, Машо: твоя сила — це не дарунок. Це тягар, який ти повинна навчитися носити. І чим довше ти його заперечуватимеш, тим важче стане.

Маша відвела погляд, її пальці стиснули медальйон ще міцніше. Павло зробив крок ближче, але не наважився торкнутися її.

— Я з тобою, — тихо сказав він. — Куди б ти не вирушила, що б ти не вирішила. Але ти маєш знати правду. Бо твоє майбутнє... і моє теж... залежать від цього вибору.

Маша стояла між ними — відьмою, що знала всі відповіді, і вовком, який прагнув її серця. Але найважче питання було лише одне: чи готова вона пізнати себе справжню?

-Йди до своєї кімнати - м'яко, але беззаперечно сказав він.

Маша з викликом подивилася на нього, але, зрозумівши, що сперечатися марно, вирушила до своєї кімнати.

У кімнаті вона довго сиділа, обмірковуючи почуте. Її руки машинально крутили медальйон, і думки вихором носилися в голові. "Я дочка альфи? Богиня? Що це взагалі означає? Але одне знаю точно: треба повернутися додому й дізнатися все про своє походження".

Двері її кімнати раптом тихо відчинилися. Павло зайшов, упевнено закривши за собою.

— Що ти хочеш? — недбало запитала вона, склавши руки на грудях.

Павло підійшов ближче, сів поруч і, перш ніж вона встигла сказати щось ще, різко поцілував її. Її тіло миттєво напружилося, але потім розслабилося, відповідаючи на його порив. Його руки знайшли її талію, ковзнули до шиї, і за мить медальйон знову опинився в його руках.

— Ти ж чуєш, що він тебе знищує, — прошепотів він, дивлячись їй у вічі.