епілог

Півроку потому

​

Зима остаточно зімкнула свої щелепи на горлі Вінтерфелла.

Нен ішла обережно, намагаючись ступати в чужі, уже заліденілі сліди на стежці. Живіт обважнів, тягнув до землі, і ходити по мерзлій, горбкуватій бруківці з кожним днем ставало дедалі важче. Але вона приходила сюди щоранку відтоді, як зрозуміла. Ще до світанку, поки весь замок спав, укритий товстим шаром снігу та власних таємниць.

Богороща зустріла її первозданною, гулкою тишею. Над чорними дзеркалами гарячих ставків піднімалася густа біла пара, осідаючи інеєм на гілках. Попереду, в самому серці гаю, висилося Велике Чардрево. Його кістяно-білий стовбур світився в темряві, а багряне листя здавалося лячно яскравим на тлі снігу. Навіть у mертву зиму воно залишалося червоним, наче дерево ніколи не забувало смаку крові Перших Людей.

Нен підійшла до переплетеного коріння. Вона стягнула товсті вовняні рукавиці — ті самі, що сплела в пару до величезних рукавиць Дунка, — і притисла голі долоні до крижаної кори. Просто туди, де було вирізьблене довге, скорботне обличчя з очима, повними застиглого червоного соку.

Вона заплюжила очі, і на мить темрява перед поглядом розквітла спогадом. Вона побачила себе — струнку дівчину, яка стояла тут-таки, під цими самими гілками, піднімаючись на навшпиньки, щоб поцілувати лицаря, високого, наче олень. Вона пам'ятала запах його старого плаща і те, якими дбайливими були його величезні руки на її плечах.

Нен притулилася чолом до холодного стовбура. Дитина всередині неї вимогливо штовхнулася, і в цьому русі їй вчулася та сама неприборкана, первісна сила, що була в її батькові. Вона знала, що Дункан не повернеться. Дороги півдня довгі, а пам'ять лицарів коротка. Але вона також знала, що замок, який він урятував від зради, тепер навіки пов'язаний із його кров'ю через неї.

Її пересохлі губи беззвучно заворушилися, видихаючи слова просто у вирізьблений рот чардрева. Це було не благання про милість. У Богорощі Вінтерфелла не просят про легке. Тут укладають угоди.

— Дай мені сина... — прошепотіла вона, і пара від її подиху оповила лик божества.

Обличчя на чардреві дивилося на неї своїми заплаканими очима. Багряне листя над головою не ворушилося, хоча в гіллі гуляв колючий ранковий вітер. Боги слухали. Дерева пили її шепіт, як колись пили чорну кров принесених у жертву бранців.

Світанок надходив повільно, неохоче пробиваючись крізь свинцеві хмари. Нен стояла, не відриваючи долонь від кори, поки перше, тьмяне світло не торкнулося снігу біля її ніг.

Тільки тоді вона важко, з тихим зітханням випросталася. Обтрусила поділ від налиплого снігу, натягнула рукавиці й, не озираючись, пішла назад до громади замку, що прокидався.

Живіт звично потягнув униз. Попереду був довгий день. І довга, безкінечна зима.