6

Замок здавався вимерлим. Після брязкоту мечів, божевільного сміху горбаня під землею та важкого, скреготливого удару дверей крипти, тиша в гостьових покоях тиснула на вуха дужче за товщу води.

Дунк сидів на краю жорсткого ліжка, тупо дивлячись на торф'яні брикети, що тліли у вогнищі. Завтра вони нікуди не їхали. Старий слідопит із гарнізону сказав, що на тракті розігралася снігова буря. Мейстера Кеннета, який зазвичай пророкував погоду, в замку більше не було. Артос не став рубати старому голову за спробу отруїти Віллама, але милість Півночі була жорстокою: позбавець свого валірійського ланцюга, Кеннет під конвоєм вирушив відбувати решту днів у крижаному пеклі Нічної Варти. Грім і Каштан були вичищені й нагодовані вівсом іще до темряви. Робити було рішуче нічого. Варто було заплющити очі, як перед уявним поглядом спливало мертве обличчя Гобба із застиглою піною на губах.

Двері піддалися без стуку, тихо рипнувши кованими завісами. Дунк інстинктивно потягнувся до кинджала, но рука завмерла на півдорозі.

На порозі стояла Нен. Вона увійшла так просто й буденно, наче це була її власна комірчина біля стаєнь, а не покої лицаря. В руках вона тримала обплетений лозою глечик і два дерев'яні кубки. Від глечика піднімалася густа пара, що пахла темним елем, медом та гвоздикою.

Вона прикрила за собою двері, підійшла до столу й поставила ношу на грубі дошки. Сіла на лаву навпроти Дунка.

— Де малий? — запитала вона, ковзнувши поглядом по порожньому ліжку Еґа в кутку кімнати.

— У бібліотеці, — хрипко відповів Дунк, прочистивши горло. — Він завжди йде туди, коли думає. А думає він останнім часом аж надто багато.

Нен коротко кивнула. Вона потягнулася до глечика й неквапливо налила гарячий ель. Один кубок підсунула Дункові.

Вони мовчали. Дунк обхопив тепле дерево своїми величезними долонямі. Це не було задушливе мовчання незнайомців — то була тиша людей, які разом спускалися в темряву. Дунк зробив ковток. Ель обпік горло, проганяючи північний холод, що в'ївся в кістки.

Потім вони все ж заговорили. Про те, що до Рів Кейлін тракт замело на два фути. Про те, що підкови Каштана треба перевірити у коваля. Про весну в Королівської Гавані.

— А яке воно, море? — запитала Нен, дивлячись, як полум'я вогнища відбивається в її кубку.

Дунк почухав відрослу щетину на підборідді. Як межовому лицарю пояснити море дівчині, яка бачила тільки сосни та сніг?

— Ну... воно синє. Або сіре, коли штормить. І величезне, — Дунк спробував описати розмір, ніяково змахнувши своїми ручищами. — Стоїш на березі, дивишся вперед, а землі немає. Один край води просто сходиться з краем неба.

Нен затихла. Полум'я вогнища танцювало в її темних очах, і на мить вона здалася Дункові зовсім юною дівчиною, яка забула про сурову зиму.

— Я б хотіла на це подивитися, — прошепотіла вона мрійливо, дивлячись кудись крізь вогонь. — Бодай одним оком. Побачити воду, що не має берега і ніколи не скута кригою.

Вона ледь усміхнулася своїм думкам. Усмішка вийшла тихою, напрочуд світлою. Дунк раптом упіймав себе на дурній, безглуздій думці: він би посадив її перед собою на Грома й відвіз до Вузького моря просто зараз, якби тільки міг.

Але усмішка швидко розтанула. Повернувся Вінтерфелл, повернулася зима. Нен обхопила дерев'яний кубок обома руками, наче намагаючись зігріти змерзлі пальці, і подивилася на Дунка вже зовсім іншим, важким і дорослим поглядом.

— А ти не втомився, Дункане? — раптом запитала вона. Голос звучав неприродно тихо. — Спати під живими плотами. Мокнути під осінніми зливами. Їхати від одного лорда до іншого, не знаючи, де повечеряєш завтра.

Дунк знизав величезними плечима. Опік на шиї неприємно стягнуло.

— Межовий лицар для того й створений, щоб спати під межею, Нен. Це моє життя.

Вона підвела на нього очі. У напівтемряві кімнати вони здавалися величезними й темними.

— Але хіба тобі не хочеться чогось... постійного? — вона ретельно добирала слова, наче йшла по тонкій весняній кризі. — Свого вогнища. Своєї землі. Дружини... дітей, які чекатимуть на тебе біля вогню?

Дунк насупився, дивлячись на власні руки. Грубі, вкриті мозолями та свіжими шрамами від окропу. Він згадав сморід Блошиного Кута. Всмомнив сіра Арлана, який помер під дощем, залишивши йому лиш стару кольчугу та трьох коней.

— Я — виходець із Блошиного Кута, Нен, — важко й чесно відповів він, не розуміючи, до чого вона веде. — У мене немає ні імені, ні замка. Що я можу дати жінці, крім іржавої кольчуги та вічного пилу на тракті?

Нен було відкрила рота, її пальці побіліли на дерев'яному кубку, але Дунк, не помічаючи цього, вів далі:

— Нажити байстрюка й покинути його десь у корчмі — це найбільша підлість. А тягати за собою сім'ю в обозі... ні. Дитині потрібен дах над головою, міцні стіни й лорд-батько, а не волоцюга з мечем. До того ж... — Дунк покосився на порожнє ліжко Еґа. — Я склав присягу. Я відповідаю за хлопчика. І я свою честь не продам.

«Дунк-Пеньок, тупий, як фортечний мур», — звично вилаяв він себе, помітивши, як різко змінилося її обличчя.

Очі Нен дивно блиснули у світлі вогнища. На секунду йому здалося, що она зараз заплаче. Вона судорожно ковтнула слину, і її губи стислися в тонку, уперту лінію. Вся та м'якість, що була в ній секунду тому, зникла, сховавшись за непроникною маскою справжньої північанки.

Сказати йому правду означало б зв'язати його по руках і ногах. Він би залишився. З почуття обов'язку, зі своєї клятої честі межевого лицаря. Він би зненавидів ці стіни, втратив би свій шлях і зрадив би свого зброєносця.

— Ви маєте рацію, сір Дункане, — її голос став рівним і холодним, як вода в криниці. Вона відвела погляд. — Честь — це важливо.

Дунк розгублено кліпнув. Він відчував, що бовкнув щось не те, якусь непролазну дурість, але не міг второпати, яку саме.

Нен звелася з-за столу. Вона підійшла до вогнища, дивлячись на вогонь.