5

Світлиця Артоса Старка виявилася тісною, скупо обставленою кімнатою під самим дахом Збройової вежі. Тут пахло паленим воском, старим папером і тепер — густою, мідною кров'ю.

Скагосець сидів на долівці, прив'язаний до масивної дубової колони. Дунк стягнув вузли так, що конопляна мотузка глибоко врізалася в бугристі м'язи, але дикуна це наче й не обходило. Попри зламаний ніс і запливле багровим набряком око, він вищирявся, оголюючи у світлі каміна жовті, обламані зуби.

Артос навис над ним, уперши кулаки в стільницю.

— Хто дав тобі ключ? — голос Старка звучав оманливо тихо. — І хто наказав убити лорда Доннора?

Скагосець харкнув кров'ю на очерет, яким була встелена долівка, і хрипко розреготався.

— Я — інструмент, — пророкотав він ламаною спільною мовою. — У ножа немає очей, вовку. Ніж просто ріже.

— Ім'я! — Артос різким рухом вихопив кинджал із піхов і приставив вістря до шиї бранця, просто під брудним татуюванням. Тонка цівка крові побігла за комір шкур.

Дикун навіть не ворухнулся.

— Тінь без обличчя, — він вищирився ще ширше, насолоджуючись безсиллям лорда. — Зустріч сьогодні вночі. У Скляному Саду. Ключ — це плата за м'ясо. Тінь забирає папір із кров'ю, відддає мені срібло, і я йду за Стіну. Більше нічого не знаю. Тіні не люблять балакати.

Дунк, який стояв біля дверей, насупився. Скагосець міг брехати, але в його божевільних жовтих очах читалася тупа, звіряча прямолінійність. Він і справді був лише ланцюговим псом, якому вказали на ціль.

Артос сховав кинджал, із відразою витер лезо об шкуру дикуна й повернувся до мейстера Кеннета. Старий тулився біля каміна, нервово перебираючи ланки свого ланцюга.

— Запріть цю тварюку в нижній камері, — кинув Старк. — І тримайте його живим до ранку. Зашивайте, напувайте маковим молоком, робіть що хочете. Але якщо він здохне до того, як я дізнаюся ім'я його господаря, я особисто здеру з вас рясу й відправлю чистити псарні.

Артос сховав кинджал, із відразою витер лезо об шкуру дикуна й повернувся до вартівника біля дверей.

— Галлісе. Запри цю тварюку в нижній камері. Поклич лікаря з кухні — того, що вміє зашивать псам раны. Тримайте його живим до ранку. Якщо здохне — відповідаєте головою.

Галліс кивнув. У кімнаті стало тихше. Артос кинув погляд у бік Мейстерської вежі — туди, де за замкненими дверима третій день сидів Кеннет, чекаючи на рішення своєї долі за спробу отруєння.

— Мейстера мені не кличте, — додав він тихо, ні до кого конкретно не звертаючись. — Обійдемося.

Коли за витягненим скагосцем зачинилися важкі дубові двері, в кімнаті повисла тиша, яку порушувало лише потріскування полін у каміні. Артос повернувся до Дунка.

— А тепер показуй, — важко промовив Старк, простягаючи руку. — Що за мітка, про яку ти заїкнувся на подвір'ї? Що це за господар, який страшніший за леді Міріам?

Дунк мовчки витяг із-за пазухи зім'ятий пергамент, знайдений Еґом у крипті, і поклав його на стіл. Самотня червона цятка зловісно багровіла в непевному світлі.

Артос насупився, схилившись над листком. Його пальці ледь торкнулися паперу.

— І що це? Крапля крові? Чийсь дурний жарт?

— Це червоне чорнило, мілорде, — тихо, але твердо промовив Еґ. — Це Око Правиці.

Артос завмер. Він повільно підвів погляд на хлопчика, потім перевів його на Дунка.

— Брінден Ріверз, — похмуро пояснив лицар, відчуваючи, як холоне спина від самого лише імені. — Кровокрук. У нас на півдні є загадка: скільки очей у лорда Бріндена? Тисяча й одне. Ця цятка — те саме «одне» око. Лист без підпису. Знак того, що вирок винесено і він оскарженню не підлягає.

Обличчя Артоса закам'яніло. Сіра райдужка його очей потемніла від люті, а вени на шиї здулися.

— Правиця Короля? — прогарчав він. Голос Старка зірвався на рик пораненого лютововка. — Цей валірійський вилупок сидить у своїй південній вигрібній ямі й вирішує, кому зі Старків жити, а кому ламати шиї в нашій власній крипті?!

— Йому потрібна покірна Північ, мілорде, — спокійно вставив Еґ, наче говорив про погоду, а не про державний переворот. — Лорд Берон при смерті. Доннор був упертим і гордим, він вимагав би захисту від Ґрейджоїв та зниження податків. Кровокрук не любить тих, кого не може контролювати. Йому потрібна маріонетка у Вінтерфеллі.

— І він знайшов тут свою «тінь», — Артос із відразою змахнул пергамент зі столу, наче той був отруйною змією. — Когось зі своїх... Когось, хто продав мого брата південцям за обіцянку влади й тепле місце регента.

Старк підійшов до вікна. За каламутним слюдяним склом уже клубилася ніч.

— Скляний Сад, — задумливо промовив він, складаючи шматочки мозаики в умі. — Мої братові розводили там південні квіти й трави. Чудове місце для засідки. Густі зарості, пара від гарячих джерел. Я поставлю біля кожного входу по десятку списоносців. Ми візьмемо цю тінь живою, щойно вона з'явиться. Я хочу подивитися в очі тому, хто продав Північ.

— Варта все зіпсує, мілорде, — важко подав голос Дунк. — Замовник зачує армійські чоботи й брязкання кольчуг за сто кроків. Ці люди не дурні. Якщо там буде бодай один зайвий звук, убивця просто розчиниться в темряві, і мы більше ніколи не знайдемо цю ниточку.

Артос різко обернувся.

— І що ти пропонуєш? Чекати, поки він сам прийде до мене з повинною?

— Там потрібна наживка, — Дунк схрестив величезні руки на грудях. — Хтось має перебувати в умовленому місці, щоб тінь вийшла на світло. Хтось зі срібним ключем Мандерли та пергаментом із міткою Правиці.

— Я піду, — пролунав рівний, майже нудьгуючий голос.

Дунк здригнувся. Еґ, який увесь цей час тихо сидів на скрині в найтемнішому кутку світлиці, зістрибнув на долівку. Хлопчисько вже накинул свій старий, затертий плащ.

— Я лисий і малий. Якщо накину капюшон, в темряві оранжереї я зійду за хлопця-слугу чи посланця, яких повно в почті кожної з удів. Я передам мітку. Я знаю, як триматися.