4

Ранок пахнув оцтом і гаром. Цей запах в'ївся в каміння Вінтерфелла після того, як слуги змили вино з підлоги в покоях лорда Віллама, але Дункові здавалося, що він іде від самих стін. Сон так і не прийшов. Він сидів на краю лави в казарменому покої, тупо дивлячись на власні руки. Величезні, мозолясті долоні, які вчора врятували життя новому лорду, тепер здавалися чужими й марними.

Двері розчахнулися з гуркотом, впустивши клуби морозної пари. На порозі стояв Галліс, капітан домашньої варти Старків. Його обличчя було сірим, а вуса побіліли від інею.

— Артос кличе, — кинув він, не витрачаючи часу на вітання. — До крипти. І хлопчиська свого бери. Йому теж варто на це подивитися.

Подвір'я зустріло їх тишею, від якої дзвеніло у вухах. Навіть ворони на вежах мовчали. Дунк ішов, відчуваючи, як багнюка під чоботами змінилася інеєм, що хрустів, наче сухі кості. Біля входу до усипальниці Королів Зими вже стояли люди. Артос Старк був там — без плаща, в самій кольчузі, попри пронизливу холоднечу. Він стояв непорушно, дивлячись униз, на землю біля важких залізних дверей.

Там лежала людина. Це був Джорі, один із ветеранів Артоса. Дунк пам'ятав його: міцний чолов'яга з рудою бородою, який міг випити барило елю й не похитнутися. Зараз Джорі лежав на спині, але в такій позі, наче його кістки перетворилися на рідку кашу. Ноги були неприродно підігнуті під себе, одна рука відкинута вбік, пальці впилися в мерзлу землю, вириваючи шматки дерну. Інша рука застигла біля горла, ніби намагаючись зірвати невидимий нашийник.

— Ніхто нічого не чув, — голос Артоса звучал глухо, наче з-під землі. — Він стояв у варті. Найнадійніша моя людина. Змінився годину тому, але до казарми не дійшов. Ми знайшли його так.

Дунк опустився на одне коліно біля тіла. Ег встав за його плечем, тримаючи смолоскип так, щоб світло падало на обличчя мерця. Обличчя Джорі було страшним. Шкіра набула кольору перезрілої, гнилої сливи — густо-фіолетова, майже чорна. Рота роздерло в беззвучному крику, язик, розпухлий і посинілий, вивалился назовні, наче шматок сирого м'яса. Очі вилізли з орбіт, а білки налилися кров'ю так густо, що здавалися червоними кулями.

— «Синій поцелунок», — прошепотів Дунк стару солдатську назву. — Його задушили. — Він простягнув руку, щоб торкнутися шиї мерця, но Артос перехопив його зап'ястя.

— Не чіпай. Мейстер Кеннет зараз прийде.

— Мейстер Кеннет учора намагався отруїти вашого племінника, мілорде, — жорстко відповів Дунк, скидаючи руку Старка. — Якщо хочете правди, дивіться самі.

Він обережно відвів жорстку, промерзлу бороду Джорі вбік. Ег підніс смолоскип ближче. Дунк очікував побачити синці. Коли людину душать руками, на горлі залишаються сліди великих пальців — чорні, потворні плями. Коли душать мотузкою — залишається широка, розтерта борозна зі здертою шкірою. Але шия Джорі була чистою.

— Немає слідів, — видихнув Ег. — Сір, дивіться. Шкіра ціла. Ні синців, ні саден.

Дунк нахилився нижче, майже торкаючись носом крижаної шкіри мерця.

— Ні, — пробурмотів він. — Не зовсім.

Він примружився. Під самим підборіддям, глибоко врізавшись у розпухлу плоть, виднілася тонка, ледь помітна лінія. Вона була білою, тоншою за волосину, наче шкіру розрізали бритвою, але кров не пішла.

— Це не руки, — сказав Дунк, проводячи пальцем у латній рукавиці вздовж цієї лінії. — І не мотузка. Це щось дуже тонке. Струна? Жила?

— Волова жила, вимочена в олії, — голос Артоса здригнувся. — Старий браконьєрський спосіб. Петля накидається ззаду, затягується миттєво. Жила ріже м'ясо до кістки, але не залишає синців, бо перетискає судини швидше, ніж вони встигають лопнути під шкірою.

— Але де сама жила? — запитав Ег, оглядаючи землю навколо. — Вбивця забрав її з собою?

Дунк подивився на руки мерця. Нігті Джорі були зламані, під ними запеклася кров — його власна кров. Він намагався просунути пальці під зашморг, щоб ковтнути повітря, але петля була занадто тонкою. Він просто роздер собі шию, намагаючись намацати смерть.

— Подивіться на його обличчя, — тихо сказав Дунк. — Він не просто задихнувся. Він помер від жаху.

Очі Джорі, налиті кров'ю, дивилися не на свого вбивцю. Вони дивилися повз нього. Вгору і трохи вбік. На залізні двері крипти. Меч Джорі лежав поруч, наполовину витягнутий із піхов. Сталь примерзла до землі.

— Він устиг схопитися за меч, — зауважив Дунк. — Значить, він бачив, хто до нього підійшов. Він не боявся того, хто був ззаду. Він боявся того, що було попереду.

— Двері замкнені? — запитав Ег, кивнувши на вхід до підземелля.

Артос підійшов до важких стулок. На них висів масивний замок. Він смикнув його — залізо бряжчало, але не піддалося.

— Замкнено. Ключ у мене. Другий — у мейстера.

— Значить, вбивця прийшов не з крипти, — зробив висновок Артос, але в його голосі не було впевненості.

— Або у вбивці немає ключів, тому що йому не потрібні двері, — пробурмотів Дунк, піднімаючись. — Сір Арлан казав, що повішені дриґають ногами «танець конопляної тітоньки». Але цей чоловік... він не танцював. Його задушили професійно. Швидко. Тихо. Той, кто це зробив, знав, куди тиснути, щоб він не видав ані звуку.

Дунк подивився на свої руки, потім на тонку білу смугу на шиї Джорі.

— Це точно не магія, Артосе, — твердо сказав він. — Тіні не використовують волових жил. Це зробила людина. Людина, яка вміє підкрадатися до вартових зі спини.

— Або той, кого вартовий знав і підпустив к себе, — додав Ег. — Джорі був досвідченим воїном. Він почув би кроки чужинця в такій тиші.

Артос сплюнув у сніг. Слина була рожевою від крові — він прокусив губу.

— У цьому замку зараз кожен знає кожного, і кожен готовий перерізати горлянку сусідові. Забирайте тіло, — кинув він вартовим, що підійшли. — І нехай мейстер... ні, нехай Нен обмиє його. Я не хочу, щоб Кеннет торкався моїх людей.

Коли тіло понесли, на землі залишився лише вдавлений слід і темна пляма, де Джорі обмочився перед смертю. Дунк стояв і дивився на двері крипти. Джорі дивився на них, коли помирав. Що він побачив?