3

Наступний день після смерті Доннора приніс у Вінтерфел не спокій, а скрегіт опускних ґрат.

Дунк стояв на галереї, кутаючись у плащ від пронизливого вітру, і дивився, как важкі залізні зубці врізаються в грязюку біля підйомного мосту. Замок закрився, наче вовча паща. Артос Старк оголосив карантин: ніхто не заходить, ніхто не виходить. Офіційно — через лихоманку, щоб зараза не пішла в Зимове Містечко. Але кожен у замку, від конюха до лорда, знав: справжня зараза тепер має людське обличчя і ховається десь у цих стінах.

«Дунк-бовдур, — картав він себе, потираючи затерплу шию. — Сидів би зараз у затишній конюшні десь у Просторі, чистив би Грома і горя не знав».

Натомість його втягнули у вовчі інтриги. Навіть меч на стегні здавався вдвічі важчим, ніж зазвичай. Артос чітко дав зрозуміти: Дунк — єдиний у замку, хто не присягав жодній із вовчиць. А отже, саме йому доведеться пхати свого здорового носа в їхнє осине гніздо.

— Я не нишпорка, Еґ, — пробурчав Дунк, коли вони підійшли до дверей покоїв леді Лорри. — Я мандрівний лицар. Моє діло — збивати брехунів списами, а не випитувати секрети у знатних дам за чашкою чаю.

— Справжній лицар захищає слабких, сір, — тихо відгукнувся Еґ. Хлопець ішов поруч, і Дунк помітив, що той більше не тремтить. Навпаки, у його рухах з'явилася якась гарячкова, мисливська зосередженість. — А в цьому замку зараз найслабша — це правда.

Леді Лорра Ройс прийняла їх у маленькій вітальні. В каміні ледве жеврів вогонь, безсилий розігнати вогкість. Повітря тут було важким, просякнутим запахом лаванди та якоїсь гіркої лікарської настойки. Лорра сиділа у високому кріслі, пряма, як жердина, але під її очима залягли такі глибокі тіні, що вона й сама здавалася примарою.

— Ви прийшли ставити запитання, сір Дункане? — запитала вона перш, ніж він устиг розкрити рота. Її голос був рівним, крижаним, але Дунк помітив, як тремтить палець, що обводив вінця срібного кубка. — Питайте. Мій син мертвий, мій чоловік помирає. У мене не залишилося таємниць, які варто було б берегти.

Дунк завагався, почуваючись незграбним ведмедем у крамниці посуду. Кімната була заставлена тендітними меблями, і він боявся зайвий раз повернутися.

— Міледі... Приміть мої співчуття. Доннор був вашим первістком. Хтось міг бажати йому зла?

Лорра звела на нього погляд. В її очах була туга, але крізь сльози проступал холодний розрахунок Ройсів із Рунного Каменя.

— Доннор був сильним. Надто сильним для цього гнилого місця, — вона ковтнула, і кубок стукнув об зуби. — Він хотів вигнати Мандерлі з Вінтерфела. Хотів відібрати землі у Локків, вважаючи, що вони недоплачують короні й браконьєрствують у наших лісах. Він хотів скликати знамена й іти на Грейджоїв, не чекаючи допомоги зі столиці. Він був загрозою, сір. Загрозою для спокою багатьох. Навіть... для моїх молодших синів, якщо вірити чуткам.

Дунк насупився.

— Ви хочете сказати, що його смерть... була комусь вигідна?

— Вигода — це єдине, що гріє людей на Півночі, коли настають холоди, лицарю. Подивіться на Лінару Старк. Мій син збирався позбавити її права на полювання у Вовчому лісі. Для неї це означало б голодну зиму. А голод штовхає людей на відчайдушні кроки.

Вони вийшли від леді Лорри у вогкий, прохолодний коридор. Це болото засмоктувало його дедалі глибше. Слова леді Ройс крутилися в голові, наче жорна: вигода, землі, голод. Кожна із вдів мала свій рахунок до Доннора. Кожна могла бажати йому смерті. Але бажати і зробити — різні речі, а синці на кісточці мерця свідчили про силу, якої шляхетні дами не мають.

— Сір, — стиха мовив Еґ, коли вони спускалися на нижній ярус. — Лінара Старк. Її покої у світлиці, південне крило. Я бачив її там уранці, коли ми йшли до крипти.

Лінару вони знайшли там, где й казав Еґ. Вона не здавалася пригніченою тугою — радше розлюченою, наче кішка, яку загнали в кут.

— Доннор Старк був зарозумілим хлопчиськом! — виплюнула вона, щойно Дунк заговорив про землі. — Він думав, якщо він майбутній Охоронець Півночі, то може перекроювати кордони, які стояли тисячі років! Мої предки проливали кров за ці ліси від початку віків!

Вона різко підвелася, і шнурок із вовчим іклом на поясе тихо стукнув об бильце крісла.

— Але я не вбивала його, лицарю. Старі боги самі покарали його за гординю. Я лише дивилася, як чиниться правосуддя.

Вона говорила спокійно.Надто спокійно для жінки, у якої щойно загинув дівер. Дунк дивився на її обличчя і не міг упіймати ні тіні страху чи горя — лише щось закрите й темне, як вода під кригою. Ця мовчанка була гіршою за будь-які слова.

— Вона бреше, сір, — прошепотів Еґ, коли вони спускалися сходами до вежі мейстера. — Або, принаймні, недоговорює.

Дунк зупинився, притулившись плечем до холодної мурованої стіни.

— Усі вони брешуть, Еґ. А я почуваюся дурнем. Дивлюся на них і бачу лише жінок у чорному, а маю бачити вбивцю.

— Сір, тихіше, — Еґ раптом сховив його за руку й указав угору, на зубці вежі.

Там, на кам'яному виступі, сидів крук. Він був більшим за своїх звичайних родичів, а його пір'я в сірому ранковому світлі відливало не чорнотою, а глибокою синявою воронованої сталі. Птах не чистив пір'я, не крякав. Він сидів абсолютно нерухомо, схиливши голову набік, і дивився прямо на Дунка. Одним оком. Друге око птаха було затягнуте білою, каламутною плівкою.

— Він не відлітає, — самими губами прошепотів Еґ. — Я бачив його ще вранці, біля входу до крипти. І вчора ввечері, коли ми йшли до Богорощі. Він не просто сидить там, сір, він спостерігає.

Дунк поглянув на птаха. Йому здалося, що крук ледь помітно кивнув, наче запрошуючи його продовжити гру.

— Це просто птах, Еґ, — невпевнено мовив Дунк, але по спині пробіг холодок. — У замку тисячі круків. Тут же воронятня поруч.

— У тисячі круків не буває такого погляду, сір. Цей наче в душу заглядає.

Дунк різко відвернувся. Йому хотілося вірити, що це збіг, але у Вінтерфелі збіги вмирали так само швидко, як і люди.